Повномасштабна війна поставила кожного українця перед вибором. Хтось залишився працювати в тилу, хтось волонтерить, а хтось, попри всі обставини, свідомо обирає шлях захисника. Наш земляк Юрій Хвесик належить саме до тих, хто, маючи законну можливість не йти на фронт, усе ж добровільно став до лав оборонців.
Юрій Миколайович закінчив місцеву школу, згодом – Любешівське професійно-технічне училище, де здобув фах тракториста. Відслужив строкову службу в Чорнобаївці, а згодом, як і більшість молоді того часу, їздив на сезонні заробітки. У цей період одружився, почав облаштовувати власне господарство. У родині народилося троє дітей. Турбот вистачало: сільська праця, заробітки, будівництво та повсякденні клопоти.
Повномасштабне вторгнення росії застало його вдома. Уже в березні 2022 року Юрій долучився до добровольчого формування територіальної громади, а в січні 2023-го – добровільно вступив до лав прикордонних військ, попри наявність броні.
-По-іншому просто не міг. Розумів, що треба йти й захищати свою родину, свою країну. Брат теж служив. Тож просто повідомив рідним: іду, ̶ пригадує він.
Службу ніс у 6-му Волинському прикордонному загоні, у комендатурі швидкого реагування. Відразу перебував на Волині, а згодом у складі підрозділу вирушав у зону бойових дій. Спочатку на Донеччину, а пізніше – Харківщину.
-Перші рази їхали на три місяці, потім поверталися на ротацію. Далі – на чотири, а останнього разу – на сім. Я був водієм: мав завезти хлопців на позиції й вивезти їх звідти живими, підвозити боєкомплекти, їжу. Бувало, залучали й до евакуації поранених, ̶ розповідає військовослужбовець.
Найбільшою опорою для захисника була і залишається його родина.
-Рідні мене завжди підтримували. Я намагався знайти час, щоб почути голос дружини, дітей, батьків. Якщо не мав змоги зателефонувати чи написати, дружина зв’язувалася з моїми побратимами.
У травні 2025 року під час виконання завдань на Харківщині Юрій Хвесик отримав осколкове поранення. Після лікування та реабілітації перевівся служити на Волинь. Однак думка про повернення на передову його не полишала – нещодавно він написав рапорт і вже готується знову стати до строю поруч із побратимами.
-Тепер у мене три родини: моя – дружина, діти, рідні; друга – це побратими; третя – родина мого загиблого товариша. Він теж із Волині. Ми з побратимами завжди, коли є можливість, навідуємо його могилу, підтримуємо дружину й маленьку доньку. Якось вдалося приїхати навіть на її день народження, ̶ ділиться Юрій Миколайович.
Війна, каже він, змінила світогляд і навчила по-іншому дивитися на звичні речі.
-Більше почав цінувати сім’ю, час, проведений разом. Зрозумів, що це найважливіше.
За службу та відданість державі Юрія Хвесика нагороджено медаллю «За оборону України» від Президента. Утім, сам він про це говорить стримано:
-Найбільша нагорода для мене – це безпека моєї родини. І, звичайно, хочеться, щоб нарешті настав мир. Хочеться просто жити, працювати на своїй землі, бачити, як ростуть діти, як розростається мій сад.
