Михайло Грисевич – родом із села Щурин Луцького району, що на Волині. Ще хлопчаком знав, що буде захищати батьківщину. І у 2017 році, коли в Україні повним ходом йшла АТО, він підписав контракт з Нацгвардією. А через два роки втратив ногу. Відтоді ветеран війни Михайло Грисевич доводить: головне – не здаватися. І тепер допомагає іншим пораненим бійцям.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня
Михайло Грисевич вже у вісімнадцять років почав служити у бригаді швидкого реагування «Рубіж». Тут, до речі, від початку її створення служив старший брат Павло. У грудні 2019 року Михайло разом з побратимами стояв на Світлодарській дузі.
– Як мене поранило? Якось по-тупому… Прилетіло, бахнуло біля ноги ззаду. В очах потемніло… Коли прийшов до тями, дивлюся на ліву ногу, а вона вся така пожмакана… зрозумів, що поки що я не боєць, треба відходити. Я встаю, падаю на бедро, мої руки як неживі, відчуваю лише три пальці на правій руці. Кругом грязюка, лежу в калюжі… І не можу встати… Добре, що хлопці вивезли, –
пригадує Михайло.
У воїна було поламане праве стегно, відірвало палець на нозі. Та гірше було з лівою ногою. На девʼятий день її ампутували. На той момент Михайлові здавалося, що життя закінчилося. Бо як юному хлопцеві стати інвалідом, кому буде потрібний? Батько помер, брат воює, бабуся хвора. З дівчиною посварився, не хотів, щоб вона жаліла, але про ампутацію не зізнався. Проте Оля через брата допиталася про причину сварки. І вже у лютому повернулася з Німеччини. А через місяць Президент підписав Указ про нагородження Михайла орденом «За мужність» III ступеня. Сім місяців лікування були важкими психологічно. Бо зрозумів, що багато чим не зможе займатися, зокрема треба розпрощатися зі своєю мрією – пробігти ультрамарафон.
– Я встав через сім місяців. Невдало, потягнув звʼязки. Знов місяць лежати. Фактично навчався ходити заново, –
згадує Михайло.
Пройшов навчання у США
– Товариш-азовець протезувався в київському центрі «Без обмежень», порекомендував звернутися туди, – розповідає Михайло. – Там щиро здивувалися: «Як, досі не протезований?!». Зробили зразу зліпок. Став ходити вже на протезі. Мені запропонували працювати в центрі. Але я якось недовірливо до цього поставився: що буду там робити? Ми з Олею якраз на морі були, як протезист Андрій Юрійович подзвонив: «Де ти є? Давай виходь на роботу». Так я став слюсарем-складальником в київському центрі протезування «Без обмежень», збирав колінні суглоби.
Михайло має дружину Олю, у них народився син, молода сімʼя живе у своїй оселі. Їздить на машині, велосипеді, мотоциклі, плаває, бере участь у змаганнях федерації стронгмену України. Життя помалу налагодилося. І тут розпочалася велика війна. Михайло рвався до побратимів у Гостомель на аеродром, бо вважав, що на роботі «гайки крутить». Але з початком повномасштабного вторгнення у центрі протезування стало не вистачати протезистів і Михайлу запропонували спробувати себе дещо в цій професії. Рік тому він успішно пройшов навчання у США. І тепер протезує скалічених бійців. Для тих воїнів, хто пережив ампутації, Михайло є яскравим прикладом того, що травму можна пережити. У мережі є мотиваційне відео, де Михайло Грисевич без ноги віджимається і виконує інші фізичні вправи на час. До речі, у київському центрі протезування «Без обмежень» разом з Михайлом трудяться четверо колишніх бійців, які мають ампутації. Вони вміють поранених підтримати, адже їхній досвід особливо цінний для бійців, які після воєнного пекла переживають душевні і тілесні травми.
– Люблю ставити пацанів на ноги, – ділиться Михайло Грисевич. – Коли сам вперше вийшов на вулицю, ще тоді на кріслі колісному, заплакав. Тепер люблю дивитися, як хлопці починають ходити, і разом з ними сміятися.
Олена ПАВЛЮК
