Солдат, 2 окремий стрілецький батальйон, житель села Зарудчі.
(22 жовтня 1974 – 23 травня 2022)
Загинув на Донеччині.
Їх у сім’ї було дев’ятеро. Господарство тримали велике, роботи вистачало завжди. Володимир (п’ятий по рахунку з дітей) ще зі шкільної пори разом із батьками їздив на сезонні заробітки. Продовжив ці дороги й опісля, коли закінчив навчання у школі, в ПТУ, відслужив в армії. Бо ж робота горіла в його руках. Чи коли в колгоспах білорусі працював, чи коли будівельними роботами займався у тепер ворожій росії. Ніколи й подумати Володимир не міг, що через роки саме вона й забере передчасу його життя, прийшовши війною в Україну.
Пізніше працював удома чи на сезонах в Україні. Бо ж і тут його золотим рукам вистачало роботи. «Він усе вмів. По будівництву майстром неабияким був. Чи грубку змурувати, чи плитку покласти, а чи поштукатурити, накрити дах – усе йому під силу. А ще ж безвідмовним був, тому люди зверталися до нього по допомогу, а він старався усім підсобити. Навіть не тільки якщо йшлося про роботу, а й коли треба було завезти по ягоди чи гриби. Він і сам любив їх збирати, а ще – рибалити, грати в шахи та працювати з металошукачем», – із любов’ю кажуть про свого брата Сергій Будько та Надія Боснюк.
Майже перед повномасштабним вторгненням росії в Україну Володимиру Івановичу через стан здоров’я дали другу групу інвалідності довічно. Але це не стало на заваді тому, що вже 24 лютого він був у військкоматі. Спочатку рив окопи з іншими любешівцями на околицях селища. А 1 березня 2022 року нашого земляка мобілізували.
Спочатку Володимир Будько разом з іншими земляками був у Луцьку, відшліфовував армійські знання. Готувався до участі в справжній війні. На неї бійці 2 окремого стрілецького батальйону вирушили на початку травня 2022-го. Ось тільки недовго довелося там побути нашим краянам. 23 травня життя Володимира Івановича обірвалося на далекій Донеччині. Але це підтвердилося аж через два роки.
Поховали захисника 18 липня на зарудчівському кладовищі.
Вічна пам’ять і слава Герою!
