Старший сержант, 451 окремий піхотний батальйон, житель села Седлище
(3 квітня 1988 – 4 квітня 2024)
Помер від поранень, отриманих на Запоріжжі.
Сашко – старший син у подружжя Бурдаків. На хуторі поблизу Седлища промайнуло його босоноге, безтурботне дитинство. А от юність проходила вже у Любешові. Олександр навчався у місцевому НВК, потім – у Рівненському водному університеті, який закінчив із відзнакою, бо завжди був старанним. Не оминув Саша і армійської дороги, адже завжди і в усьому рівнявся на свого батька.
Згодом познайомився із майбутньою дружиною й почав облаштовувати власне сімейне життя. Олександр та Альона відразу після одруження обоє стали торувати дороги сезонних заробітків. «Ми починали з нуля й усього добивалися самі. Життя навчило Сашу вміти робити все, тому він був у мене майстром на всі руки», – каже дружина.
Олександр спішив жити й встиг багато всього досягнути. Збудував дім, мав прекрасну дружину і чудових двох синочків. Він посадив не одне деревце, створюючи затишок на своєму подвір’ї, планував, як вернеться з війни, поставити бесідку…
Зодягнути військову форму він вирішив відразу після того, як велика біда посунула в Україну. Він чинив так, рівняючись на досвідченого воїна – свого батька. Й навіть коли життя Віктора Івановича обірвалося у зоні бойових дій, Саша все одно прагнув служити далі. Ігноруючи всі законні підстави не йти на війну, всупереч проханням мами, дружини, він прагнув захищати країну й хотів помститися ворогу за смерть батька…
– Він уже не міг інакше. Він жив війною та захистом країни. І, попри всі наші прохання, аби він був тут, удома, з нами, я розуміла, що його не втримати. Я передавала туди йому посилки, а він сушену ковбасу міняв на патрони… Він і там, у зоні бойових дій, облаштував собі майстерню. При першій можливості телефонував, завжди просив показати синочків. Такою була й остання наша розмова. Ніщо не відчувало біди. А згодом у телефонній слухавці я почула страшне: «Саша тяжкий трьохсотий». Я почала плакати, кричати. Далі все – як у тумані», – розповідає молода вдова.
Дев’ять днів лікарі боролися за життя Олександра. Усі ці дні мама і дружина були поряд із ним в одній із запорізьких лікарень. Усі молилися й надіялися, що Саша обов’язково викарабкається! Ну а як інакше? Він же молодий і здоровий! Його серце спрагло билося, але травми були надто сильними… Третього квітня йому виповнилося 36 років. Дружина того дня зайшла у палату і, дивлячись на Сашка, відчула, що його пора вже відпустити. Вранці наступного дня серце воїна зупинилося.
Поховали воїна у селі Седлище.
Вічна пам’ять і слава Герою!
