Саме з цією пташкою, яка символізує голос нашої Батьківщини, порівнюють односельці бихівчанина Романа Романюка. Адже рік тому, у період великодніх свят, одягнений у військовий однострій, він заспівав пісню про маму, яка зворушила всю Любешівщину і не тільки. Це відео на фейсбук-сторінці «Нового життя» набрало півтори мільйона переглядів.
Роман ще з дитинства має музичний нахил, котрий разом із сестрою розвивав у рідній бихівській школі, їздив на різноманітні конкурси, займав призові місця. Цей дар, вважають у родині, передався хлопцеві у спадок по лінії батька.
– У нашій родині всі пов’язані з музикою. Ромчиків дядько на гармошці грав, а мій чоловік – на барабанах. У дев’яностих вони часто разом ходили по людях, грали на випровадинах, на весіллях. Свекруха теж гарно співала. Бувало, як почнуть діти бешкетувати і не слухатися, візьме їх на руки, почне якусь пісню – і вже заспокоюються. Це дуже співоча родина, – розповідає мама Романа.
Із музикою своє життя Роман поєднав і після школи. Бо здобував у Луцьку фах хорового диригента. Втім продовжити співочу справу після навчання у хлопця не вийшло – поїхав на заробітки. Спершу в Білорусь, потім – у Польщу. Але співати не припиняв. Виступав на концертах в бихівському будинку культури, співав у церковному хорі, виводив мелодії просто для себе, коли чимось займався.
Однак усе змінила війна. До війська Романа Романюка мобілізували у березні 2022-го. І хоч хлопець мав проблеми із зором, усе ж з’явився у військкомат та пройшов медичну комісію. Насамперед хотів служити у прикордонних військах, де ще до війни проходив строкову службу. Тому в серпні того ж року його направили на кордон із Польщею. Але звідти Романа повернули назад через хворий шлунок. А в грудні знову прикликали до частини у Володимирі. І звідти у складі 14 окремої механізованої бригади імені Романа Великого розпочалася його довга дорога усією Україною.
– Два тижні ми були на Рівненському полігоні. Повернулися у Володимир і звідти поїхали в Івано-Франківськ на навчання. Потім у Львів. Так ми служили на Заході України до 6 червня 2023. А тоді нас відправили на Лиманський напрямок, – пригадує перші місяці своєї служби Роман Романюк.
Саме в Івано-Франківську, вже на службі, але ще не на фронті, Роман і заспівав свою пісню про батьків, адже так бракує у війську їхньої ласки і відчуття рідного дому. Але на фронті, каже чоловік, уже не до пісень. Бо Романові за менш ніж рік перебування там довелося воювати у найгарячіших точках.
– Коли ти там, бачиш усе те, що відбувається, то будь-яке бажання співати зникає. Інша справа – після Перемоги. Але поки ми боремося, то зовсім якось не до того. Бо хай там що, а у нас сильний ворог. Їх багато, і ми мусимо їх стримувати, бо інакше вони прорвуться сюди. А цього ніхто не хоче. Тому ми тримаємося, один одного підтримуємо, і так нам трохи легше, – ділиться воїн.
Не співає Роман ще й тому, що за один рік поховав двох братів, по крові і по службі: Миколу Романюка і ось нещодавно Руслана Литвинчука. Не грає на гармошці і його дядько, батько Миколи. Так війна в кожного у свій спосіб забирає життя, творчість, натхнення. Але ніколи не забере надію на те, що колись настане мир і «бихівський соловейко» знову заспіває!
Соломія Мусірівська.
Фото із особистого архіву Романа Романюка.
- Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яку координує Європейський центр свободи преси та медіа. «Голоси України» реалізується у межах ініціативи Ганни Арендт і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини.. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
