Молодший сержант, 68-ма окрема єгерська бригада ім. Олекси Довбуша, житель села Залізниця
(31 жовтня 1996 – 01 липня 2025)
Загинув на Донеччині.
В останній день жовтня Людмила Іванівна та Василь Васильович узяли на руки свого первістка. Раділи його успіхам, усе впевненішим крокам. Підтримкою й прикладом для наслідування він став для двох молодших сестричок-близнючок. Вивчився у школі. Потім – у Любешівському коледжі. А тоді покликала служба в армії. Проходив її в Головному управлінні розвідки. Повернувся, бо не хотів пов’язувати своє життя з військовою справою. Тож у рідному селі підшуковував заробіток.
Коли росія посунула з різних боків в Україну в лютому 2022-го, Володимир не роздумуючи пішов до військкомату. Офіційно з першого березня він став мобілізованим.
Спочатку рідним весь час казав, що його викликали, тому й з’явився у ТЦК. Але вже потім зізнався, що ніякого дзвінка до нього не було. Він сам вирішив іти служити.
Попервах наш земляк був у 2-му окремому стрілецькому батальйоні. Пробув у Луцьку два місяці, а потім відправився на Лиман – у саме пекло війни. Далі їхній підрозділ відвели на відносно безпечну територію. Але вже у жовтні того ж року захисник вирушив на Запоріжжя. У складі 68-ї окремої єгерської бригади останнім часом на Покровському напрямку не пускав рашистського ворога просуватися українськими територіями. Керував безпілотниками, для чого пройшов відповідне навчання. Тож працював, як розповідав мамі, в основному вночі. Щоправда, ніколи не вдавався до подробиць – бо не хотів, щоб рідні хвилювалися.
– Коли не запитаю, у сина завжди була одна відповідь: «Мамо, в мене все добре». Так казав і в телефонних дзвінках, і коли приїздив у відпустку. Перед Великоднем востаннє був удома. Обіцяв у листопаді приїхати… – сльози обривають слова Людмили Черевко.
Жахливий дзвінок із фронту 1 липня пролунав не від їхнього Володі. І на тому боці зв’язку повідомили новину, яка вибила землю з-під ніг: його більше немає. Ворог забрав його життя.
Поховали воїна у Залізниці.
Вічна пам’ять і слава Герою!
