Лютий 2022-го на Любешівщині залишиться назавжди в пам’яті. Величезні черги до військкомату, збори коштів і продуктів у кожному селі, будування блокпостів, виготовлення коктейлів Молотова. Пенсіонерки й школярки, вчительки й продавчині – всі працювали у спортзалах і клубах, плели маскувальні сітки. Здавалося, суспільство прокинулося одночасно й стало єдиним цілим.
Лютий 2026-го виглядає інакше. Стихійний порив перших днів змінила системність. Працюють стабільні волонтерські ініціативи, відкриті рахунки, триває послідовна підтримка родин захисників. Є періодичні прощання з Героями. Є втома. Але є й розуміння: війна триває, і цю дистанцію громада має пройти разом.
Тоді і тепер
У перші місяці повномасштабного вторгнення допомога була переважно емоційною. Люди не уточнювали, кому і скільки потрібно, у стихійні пункти збору несли все, що могли.
Координаторка тодішнього любешівського волонтерського центру Іванна Оласюк пригадує:
– Усе відбулося спонтанно й хаотично, але відчувалася згуртованість. Центр працював у Будинку дитячої та юнацької творчості. Збори закривалися швидко. Спочатку державне забезпечення було обмеженим, тому ми забезпечували хлопців усім необхідним, відправляли посилки. Допомога надходила й із-за кордону. Пізніше почали збирати кошти на масштабніші потреби: автомобілі, РЕБи, дрони.
Нині збори тривають довше. Люди частіше уточнюють інформацію, перевіряють деталі, ставлять додаткові запитання. Суми збираються складніше, але допомога не припинилася – вона стала обачнішою та організованішою.
Активістів поменшало, проте саме на тих, хто залишився, тримається волонтерський фронт. «Нове життя» вже неодноразово писало про волонтерську кухню, започатковану рідними загиблих воїнів, до якої долучилися й інші мешканці, про швейну майстерню Алли Пасевич із регулярними волонтерськими днями. Колективи установ продовжують віддавати одноденний заробіток на потреби військових. Атмосфера змінилася, проте робота триває.
Водночас місцева волонтерка Тетяна Котик зазначає:
– Нині донатять здебільшого одні й ті ж люди, хто має близьких на війні або безпосередньо пережив її. Іноді складається враження, що допомагають лише знайомим, є поділ на «наших» і «не наших». Хоча не розумію цього, адже усі військові – наші. Інколи опускаються руки, але, дивлячись на фото від хлопців, розумієш: ми потрібні. Це – наша підтримка.
Втома і напруга
Чотири роки – тривалий період, і це відчувається. У громаді виникають дискусії щодо організації поховань, розподілу допомоги, різні погляди на мобілізацію. Те, що раніше замовчували, нині обговорюють відкрито.
Війна не лише об’єднує, а й оголює різні досвіди: тих, хто воює; тих, хто чекає; тих, хто втратив; тих, хто працює в тилу. Ці досвіди не завжди збігаються.
Та попри все громада залишилася разом, хоча стала складнішою. Якщо у 2022 році людей об’єднувала екстреність, то нині – спільні ритуали та відповідальність.
Прощання з військовими збирають мешканців селища й сіл. Діти стоять із квітами, старші зустрічають Героїв на колінах. У ці моменти немає значення, хто за кого голосував – усіх єднає співпереживання спільної втрати.
Освіта й культура залишаються важливими опорами. У школах організовують благодійні ярмарки, плетуть маскувальні сітки. У Центрі культури та бібліотеках проводять тематичні зустрічі, зберігається Рушник пам’яті, який вишивають рідні загиблих Героїв. Це тихі, але послідовні форми підтримки.
Погляд зсередини
Дружина військового Оксана Литвинчук із Бихова говорить:
– На початку війни люди були згуртованіші. Часто чуєш, що всі втомилися. Воно то, може, й так. Але задумаймося, як важко тим, хто на передовій. Щодо нас, рідних захисників, то нам моральна підтримка часом важливіша за матеріальну.
Воїн Ігор Савчук із Любешова додає:
– Найбільше війну відчувають ті, чиї близькі воюють або загинули. Але відрадно, що є люди, котрі не втомлюються допомагати. Однозначно, і я, і побратими відчуваємо виснаження. Але ми тримаємося, бо віра в результат допомагає продовжувати.
Директорка Любешівськоволянської гімназії Валерія Потапчук розповідає:
– Діти за ці роки дуже подорослішали. Коли треба організувати благодійний захід, усі відразу гуртуються. Щоранку у нас лунає хвилина мовчання – як пам’ять і нагадування про те, якою ціною тримається наш світ.
Чому змінюється характер єдності
Соціолог Євген Головаха зазначає, що українці демонструють витримку та реалістичне ставлення до війни. Більшість готова терпіти труднощі, не поступаючись суверенітетом, а перемога тепер асоціюється не лише з фронтом, а з незалежною державою, європейським курсом і потужною армією.
Це означає, що люди психологічно адаптувалися до складних умов, і ця адаптація допомагає громадам підтримувати одне одного навіть у довгій війні.
Водночас частина населення відчуває втому і тривогу, особливо через страх за близьких та ризики мобілізації. Стриманість і системність у допомозі стали ознакою зрілої солідарності: замість стихійного пориву нині люди свідомо організовують підтримку, враховують потреби, перевіряють деталі й об’єднуються на регулярній основі.
Єдність не зникла – вона трансформувалася від емоційного піднесення до стабільної, усвідомленої підтримки.
Сила тихої витримки
За ці роки Любешівщина стала зрілішою. Якщо на початку війни людей єднав шок, нині їх тримає розуміння спільної долі.
Стихійність змінилася щоденною, менш помітною роботою. Так, люди втомлюються, інколи сперечаються, проте тримаються. Громада навчилася жити у довгій війні. І саме ця вперта витримка, можливо, і є найміцнішою формою нашої єдності.
Наталія Муха.
Цей матеріал підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)». Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
