Андрій та Василь Михальчуки у перші дні повномасштабної війни стали на захист Батьківщини. Спочатку у складі 100 окремої бригади територіальної оборони укріплювали кордон тут, на Любешівщині. Але вже пів року воюють у найгарячіших точках на Сході.
У Миколи Никофоровича та Галини Петрівни із Березич п’ятеро синів-соколів. За кожного з них щемлять у переживаннях батьківські серця. Але ось уже півтора року за двох із дітей особливо тривожаться Михальчуки, бо ж ті щодня, щомиті ризикують життям, виганяючи рашистського ворога з рідної землі. Андрій та Василь не роздумуючи пішли до військкомату, як тільки стало відомо, що ворог повномашстабно посунув на Україну. Тож можна лише уявити, що відчули батьки, почувши про таке рішення своїх синочків. Бо ж уже до того вони добре знали, як це – чекати кровинку із фронту.
Їхній наймолодший Василько пройшов бойове хрещення задовго до 2022-го – ще коли розпочалася Антитерористична операція. Уперше на Донбас потрапив Василь Миколайович під час мобілізації у травні 2014 року. Понад рік тоді пробув там, а, повернувшись на трохи додому, знову відправився у горнило війни вже як контрактник. Загалом, пригадує батько Микола Никифорович, два з половиною роки наймолодший син провів на сході, боронячи цілісність України. «Він хотів і ще підписати один контракт, тягнуло його вже туди. Все повторював:
«Там же мої хлопці, я мушу бути з ними…» Але я почав відмовляти. Просив про матір подумати, бо ж вона не їла і не спала, поки він там був…» –
пригадує чоловік.
Тож син таки пристав на вмовляння найрідніших людей, залишився вдома. Створив сім’ю, перебрався в Любешів. І неньчине серце бодай трохи заспокоїлося, адже нарешті страшне слово «війна» полишило її родину.
Ось тільки так було лише до лютого 2022-го. Як тільки росія посунула на Україну з різних боків, Василь відразу заявив: «Піду воювати!» А разом із ним таке ж рішення прийняв і старший брат Андрій, котрий проживає у Волі.
«Двоє дівчаток-красунь у нього: Софійка та Анютка. Тож, звісно, відмовляли ми сина, просили вдома бути. Але обоє твердо вирішили, тож нам залишилося лише змиритися з їхнім вибором», –
розповідає Микола Михальчук.
Таким чином двоє рідних братів разом пішли до військкомату. Обоє потрапили до 51 батальйону 100 окремої бригади територіальної оборони. У ній і служать уже півтора року. Спочатку разом зі своїми побратимами були тут – на території Любешівщини укріплювали кордони. Але вже від початку весни перебувають у найгарячіших точках війни – на Донеччині. Удома ж їх із нетерпінням чекають найрідніші.
«Не описати словами, яке то життя, коли щомиті ждеш дзвінка він синів, аби бодай почути їхній голос. Буває, запитаю, що там у них насправді відбувається, а вони лише кажуть: «Тату, воно тобі треба? Ви ж спати не будете, як розкажемо…» І від того ще більше серце болить. Бо розумієш, які жахіття війни бачать мої хлопці», –
із сумом у голосі каже Микола Никифорович. Тож найголовніше, за словами чоловіка, аби хоча би почути голос синів у телефонній слухавці та єдине слово: «Живий!» Ось це і є наразі найбільшим щастям батьків, дружин і дітей захисників.
Тут, удома, їх із нетерпінням чекають батьки, дружини й донечки. Бо ж, каже кохана Василя пані Юлія, невимовно тяжка ця розлука.
«Дуже хвилюємося за своїх чоловіків, які діляться з нами найсокровеннішими переживаннями: що не бачать, як ростуть їхні донечки, не можуть реалізувати свої плани зараз, адже найголовніше для них – захищати країну», –
зазначає жінка.
Тож так і служать пліч-о-пліч брати Михальчуки у волинській бригаді разом з іншими земляками. Щодень наближають омріяну для всіх Перемогу. Аби цей день якнайшвидше настав, просять у Бога і родини мужніх оборонців.
«Молимося, щоби нарешті повернулися синочки додому. Та й не лише вони, а й усі українські захисники. Бо ж тепер вони всі – рідні, за їх усіх болить серце», –
каже Микола Михальчук.
Наталія Муха.
Фото з особистого архіву Михальчуків.
