Ми сидимо біля одного з магазинів у Любешові. Юрій Сінчук підкочує крісло колісне до столика. Викурює цигарку за цигаркою, а дощ усе барабанить по навісу й калюжах. Автівки проїжджають повз. «Погода така, що тільки сидіти в теплі», – кажу йому. А він відказує, наче одним рухом повертаючи мене в інший вимір: «А якщо повзти по лісі з усім обмундируванням?» Це коротке речення – своєрідний лейтмотив його історії: тут немає театральності, немає пафосу, є просто людина, яка самовіддано служила Україні.
Юрій розповідає свою історію неквапом, то з усмішкою, то зі сльозами. Іноді робить паузу, вдивляючись у світлини на телефоні: побратими, окопи, уламки війни. А поруч –
буденний Любешів, у якому хтось п’є каву, хтось квапиться у своїх справах. Такий контраст особливо відчувається і особливо болить. Щоправда, лише тим, хто на собі відчув усю його глибину.
«Просто мусив іти»
– Пішов я добровольцем 26 лютого 2022 року. Думав про сестру, племінників. Вона ж сама їх ростить, без батька. Я відчував, що мушу іти їх захищати, – ділиться Юрій Сінчук.
Спочатку була служба в «сотці». Тижні навчання, здобуття бодай елементарних навичок: як ховатися, як рити окоп, як тримати зброю. А вже зовсім скоро – справжня війна. Далі – інша бригада: 101-ша. І вже інші напрямки. А ще відчуття небезпеки, яка чигала щомиті.
Узимку він пережив свій другий день народження – дивом виживши після кількаденного перебування зовсім близько біля ворога.
– Ночував у підвалі, а зверху були рашисти. Зізнаюся чесно, у ті дні навіть були думки про суїцид. Але потім подумав, що якщо і помирати, то точно не як боягуз. Тому вийшов і почав шукати шлях до наших, – пригадує він.
Випадкова зустріч із ворогом на вулиці, страх і адреналін у кожному русі, молитви й холодні ночі. Це все в найменших дрібницях ніколи не забуде наш земляк. Коли ж зрештою дістався до своїх, його старшина не повірив власним очам.
– Старшина як побачив мене, то заплакав. Каже: «Я думав, що тебе вже нема». А я стою перед ним, живий… От у ті хвилини розумієш, що таке братерство. Не слова, а справжні сльози за тебе.
«Я не знав, що в мене артерія пошкоджена…»
Далі була реабілітація, прикомандирування до іншої бригади, інший напрямок. Але небезпека така ж підступна. Бронежилет і каска не раз рятували Юрія на перехрестях війни. Але все-таки були й поранення, котрих не вдалося уникнути. Один крок, мить – і зовсім поряд вибухнула міна.
– Я не знав, що в мене артерія пошкоджена. Їхав серед «двохсотих»… Думав, що вже все, – пригадує він.
Цей «день народження» теж був у січні. І тоді він уперше задумався, що його позивний «Січень» не випадковий. Бо саме в перший місяць року доля не раз залишала йому шанс на життя. Життя, яке зародилося насправді теж у січні – 22.
– Ми нарвалися на «ОЗМку». Мене врятувало лише те, що я трохи відстав, бо якраз відповідав по рації. Троє «двохсотих» наших тоді було… А тут ще й дрон над нами. А не знаєш, чий: може, кацапський. У такі моменти краще притворитися, що мертвий. І це теж рятує, – розповідає він.
«Хлопці тягнули мене, а я курив…»
Після тяжкого поранення – шпиталі, операції, лікарняні стіни, які часом більше давлять на психіку, ніж на тіло. Осколок у коліні так і залишився. Попри це, невдовзі наш земляк знову був у строю.
– Так, звісно, пішов знову, – каже він, ніби й справді це найпростіша істина.
Але доля ще не раз випробовувала його. Після чергових навчань – новий напрямок, нові побратими, нові завдання. Черговий вихід на позицію.
…Юрій знову викурює цигарку, тушить недопалок і продовжує гортати сторінки своєї служби, часто обпалені болем і незабутніми спогадами. Про те, як ворог труїв їх димом, як доводилося швидко рити собі окоп, аби вберегтися від кацапського дрона. А ще – про маленькі позитивні дрібниці, які не дають упасти духом на війні: зустріч Нового року на фронті, закарпатські пироги на Різдво.
Мав наш земляк і ще один «день народження» на війні, коли дивом вижив. І знову таки ж у січні. Щоправда, цього разу йому вже пощастило не так, як у попередні.
– Це було дуже раптово. Вибух – і все. Оговтався. Подивився: ніби ноги є. Хоча розумію: одна просто вже теліпається. Вся в крові. Наклали турнікети. Хлопці через ліс несуть мене. Тільки чути небезпеку – хлопці розбігаються. А я лежу і розумію: якщо прилетить, то все. Я ж нікуди не піду. Просто курив цигарку за цигаркою. То хлопці ще й жартували: «Ну ти, Січень, даєш: ми тебе тягнемо, а ти собі покурюєш», – пригадує любешівець.
Після цього на нашого земляка чекали довгі місяці лікування, численні операції. Одну ногу врятувати не вдалося. Інша й досі – в апараті Єлізарова. Попереду – ще тривала реабілітація.
«Ціную кожну мить»
Нині Юрій удома, на реабілітації. У рідному Любешові він на кріслі колісному їздить вулицями, вітається зі знайомими, дивиться, як бавляться діти, проїжджають повз автомобілі. Звикає до іншої, мирної, реальності.
… Він кидає черговий недопалок у смітник, під’їжджає ближче до столу й показує відео звідти, з фронту. На фоні звучить пісня про війну, мелодія ще часів його студентської юності.
– Хіба ми думали колись, як слухали ці пісні, що вони будуть актуальними і для нас? – риторично запитує.
Юрій ще раз закурює. Його обличчя одночасно спокійне й утомлене, очі то світяться теплом, то затуманюються спогадами. Він говорить прості слова, але за ними – незмірний біль і водночас сила. Сила пережити жахіття війни. Сила людини, яка не раз дивилася смерті в обличчя, яка втратила здоров’я, але зберегла найдорожче – життя.
