Недільний вечір, сонце поволі починає заходити за обрій. Але на вулицях Цира – багатолюдно. З усіх куточків чи пішки, чи транспортом добирається до території школи місцева молодь. Там вона збирається кожного тижня. Не на дискотеку, не просто погомоніти, а щоб разом вирішити, що ще доброго можна зробити для громади.
Це вже давно стало традицією в Цирі: хлопці та дівчата (здебільшого молодь християн віри євангельської) гуртуються біля місцевої гімназії. Грають у м’яча, спілкуються, підтримують один одного. Але водночас і щоразу визначають наміри на наступний тиждень. Аналізують, кому в селі потрібна допомога; хто живе самотньо, не має рідних поруч. Саме цих людей і намагаються не залишити наодинці із проблемами.
– Ми вже давно так робимо. Раніше просто спонтанно якось воно все було: якщо десь почули, що хтось потребує допомоги, то збиралися. А потім вирішили, що потрібно, аби була людина, яка координує. У нас є група, куди ми скидаємо різну інформацію. Ну, от, наприклад, у бабусі нема кому дров порубати. Домовляємося, хто може, коли зручно, – і їдемо. Інколи п’ятеро, інколи десятеро, інколи – й більше людей. Усе залежить від обсягу роботи, – розповідає голова молоді, місцевий житель 26-річний Андрій Павлік.
Буває, що до таких ініціатив молоді долучається й старше покоління. Наприклад, як зазначає Андрій, хтось дає машину, хтось допомагає пальним. Ще хтось – навіть просто словом підтримки чи обідом після важкої праці. І це об’єднує людей, робить громаду по-справжньому співчутливою.
– Нам же не важко. Це ж інколи займає усього кілька хвилин чи кілька годин нашого часу. Головне – проведеного з користю. А для когось це – тижні чи місяці спокійного життя: без хащів на подвір’ї, з теплом у будинку. З іншого боку, для людей це доказ, що вони не самі, не одинокі. А для нас – шанс бути корисними, – каже Андрій Павлік.
Турбуються про тих, кому це найнеобхідніше
Важливість такої підтримки відчула на собі Лідія Гірин, у якої у війську донедавна були двоє синів.
– Повертаюся від дітей (якраз син приходив у відпустку, їздила провідувати), а в мене дрова вже порізані, порубані й поскладені. Я ж навіть і не знала, що вони прийдуть! Ці хлопці й дівчата такі ввічливі, чемні, з ентузіазмом, із християнською любов’ю це роблять… Для мене то не просто допомога – це підтримка, яка гріє серце, – не приховуючи емоцій, каже Лідія Гірин.
Не залишають наодинці із проблемами своїх односельців активні жителі Цира і тих, хто найбільше на собі відчув наслідки війни: родини загиблих та зниклих безвісти. А ще вони є частими гостями в одиноких стареньких, яким теж потрібна підтримка. І до того ж допомагають тим, хто не має жодного зв’язку з церквою – для них це не головне. Тим паче, що й до їхньої волонтерської команди долучаються не лише однодумці по вірі, а й усі охочі. Ось що розповідають самі волонтери:
– Ми вчимося разом вирішувати проблеми, бути командою. А розпочали активно діяти років три тому, із початком повномасштабної війни. Тоді в наше село приїхало багато переселенців. Тож ми згуртувалися, аби забезпечити їх усім необхідним. Далі запровадили постійну волонтерську допомогу, яку відправляли на схід: пекли, готували різні страви, плели маскувальні сітки, – розповідає про свою діяльність жителька Цира Віта Рибчик.
Ще один місцевий активіст Андрій Губарик додає:
– Я особисто лише рік долучаюся до таких спільних справ. Це мені подобається. Бо ж приємно бачити, як людям приносимо користь. І батьки наші задоволені, що робимо щось хороше, а не байдикуємо.
Корисні справи робляться не лише всамому Цирі, а й сусідньому селі Лахвичі. Там здебільшого організовує молодь на різні активності Артур Тимонік.
– Якщо треба щось зробити фізично – немає проблем. Ось, наприклад, автобусну зупинку поприбирали, смітник встановили. Загалом скажу, що уся молодь дуже активна, легка на підйом. Головне – аби її організувати. Отак разом поробити. А потім чайку попити, поговорити, – каже Артур.
До слова, він – один із тих, хто із початком повномасштабного вторгнення росії долучився до допомоги війську і цивільному населенню на сході України. Тож п’ять разів вирушав у небезпечну дорогу. І жахіття війни пізнав на собі – по їхній машині влучив снаряд.
– Тоді, пам’ятаю, снаряд просто пройшов через кузов і впав у землю. А ми всі залишилися живими. Бог зберіг. Є шрами, але ми далі працюємо, – пригадує волонтер.
Історична традиція солідарності
Варто зауважити, що подібна практика допомоги – не нова для українського суспільства. У міжвоєнний період у Галичині широку роль у вихованні активної молоді відігравав «Пласт». Пластуни займались громадськими роботами, допомогою потребуючим, опікою над дітьми з бідних родин. Вони створювали осередки підтримки для ветеранів УГА, організовували курси домедичної допомоги, вели культурно-просвітницьку роботу в селах. Цікаво, що традиція молодіжної взаємодопомоги була поширена і в радянський час. У 1940-х – 80-х роках діяли так звані тимурівські загони, названі за прикладом героя повісті Аркадія Гайдара «Тимур і його команда». Тоді школярі організовано допомагали літнім людям, доглядали за подвір’ями, ремонтували паркани, збирали макулатуру та металобрухт, опікувалися могилами загиблих воїнів. Попри ідеологічний присмак, сам принцип гуртування навколо допомоги ближньому залишив по собі позитивний слід у пам’яті багатьох поколінь. Пізніше, у 1990-х роках, уже після здобуття незалежності, саме молодь у багатьох селах і містечках організовувала «толоки», прибирала цвинтарі, допомагала ветеранам УПА та створювала перші волонтерські ініціативи. Нині ж, у часи війни, такі справи почастішали і здебільшого акцентуються саме на допомозі армії та цивільним, котрі потерпають від бойових дій. Натомість немічні старенькі та вразливі категорії населення на місцях часто залишаються поза увагою суспільства.
Чудовий приклад для наслідування
…А поки хлопці розповідають про свої ініціативи, на території школи, у затінку могутніх дерев, збирається усе більше молоді. Сюди приходять хлопці та дівчата віком від 15 років, тобто в основному ті, хто вже закінчив місцеву гімназію. Але й молодші циряни теж не стоять осторонь благодійних справ. Із ними співпрацює здебільшого Артур Михалик.
– Стараюся організовувати для них заходи, де вони навчаються не лише працювати, а й співпереживати. Буває, самі підходять і питають: «Може, комусь допоможемо?» Так і працюємо: комусь дрова порубаємо, кущі вирізаємо, біля хати поприбираємо. А ще нещодавно трохи поремонтували сільську дорогу.
Тобто не лише приватні ініціативи робить ця згуртована молодь. Вона допомагає громаді в цілому. Як зазначає очільниця Цирського старостинського округу Наталія Купрійчик, саме завдяки ініціативним хлопцям і дівчатам у селі вдається вирішити чимало питань, на які бракує рук і ресурсів:
– Молодь у нас – золота. Дуже багато чого допомагають робити. Коли не звернуся – ніколи не відмовляють. Наприклад, нещодавно разом пофарбували дитячий майданчик у центрі села, – каже посадовиця.
За її словами, саме така взаємодія, коли молодь не просто живе в селі, а щиро турбується про нього, додає впевненості в майбутньому громади.
Бо ж, на жаль, прикладів подібної активності на Любешівщині небагато. Такі вчинки нині – радше виняток, аніж правило. У часи, коли села часто стикаються з браком робочих рук, міграцією молоді та зростаючим егоїзмом у суспільстві, приклад цирської молоді – мов ковток свіжого повітря і переконання у тому, що гуртування на благо громади можливе і має велику вагу.
– Такі ініціативи – це приклади практичної соціальної солідарності. Те, що молодь гуртується навколо добрих справ, не просто допомагає окремим людям – це тримає громаду разом, це цементує довіру. У невеликих населених пунктах саме такі приклади взаємодії можуть компенсувати нестачу державних чи муніципальних послуг, – пояснює соціологиня Тетяна Макарчук.
… На землю поволі опускаються сутінки. Стихає гамір на території Цирської гімназії. У різні куточки цього села розходяться по домівках хлопці й дівчата. А завтра вони знову згуртуються – для чергової доброї справи. Без гучних слів. Без піару. Просто для блага інших. І так день за днем, тиждень за тижнем, рік за роком. Зустріч за зустріччю. Показуючи неймовірний приклад того, що є на Любешівщині молодь, яка вміє любити і дбати про інших не словами, а реальними вчинками.
Фото зроблені з відео, яке надав Артур Михалик.
