У кожного захисника – своя історія війни. Історія Анатолія Хвесика із Лахвич – це шлях відповідальності, мужності й любові до рідних. Це розповідь про силу молитви, підтримку сім’ї та маленького хвостатого друга, який став для нього джерелом тепла й віри в найважчі дні.
Анатолій Миколайович пішов служити в березні 2022 року. У перші дні повномасштабного вторгнення він не вагався:
– Так треба. Це мій обов’язок – захищати рідних і свою країну, – лаконічно каже він.
Рідних просто поставив перед фактом.
– Вони хотіли, щоб я залишався вдома, але я знав: маю йти, – пригадує Анатолій Хвесик.
У 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого він служив разом із хлопцями з різних областей, але найбільше – з Волині. Побував під Житомиром, біля Миколаєва, Харкова та на Донеччині. Виконував обов’язки водія-механіка, часто вирушав на найскладніші ділянки фронту, евакуйовував поранених.
– Тоді навіть не думав, що може бути інакше. Просто робив те, що потрібно, – говорить Анатолій.
Є у нього моменти, які не забуваються. Під час однієї евакуації в його машину був приліт.
– Напевно, тоді мене врятувала молитва. На війні я почав молитися щодня – по-своєму, але щиро, – зізнається лахвичанин.
Велику силу давала йому підтримка рідних. Інколи зв’язку не було по кілька днів, тижнів, але Анатолій знав, що вдома за нього моляться дружина, донечка, батьки. Саме віра близьких допомагала триматися й не опускати рук.
Особливою опорою на передовій став для нашого земляка маленький песик – теплий промінчик серед війни.
– Під Харковом жінка принесла цуценя й запропонувала взяти. Я не роздумував, – згадує Анатолій Хвесик.
Чотири місяці вони були нерозлучні.
– Разом їздили на завдання, а холодними ночами ми спали в одному спальнику, допомагаючи один одному зігрітися, – усміхається Анатолій Миколайович.
Під час короткої відпустки він привіз цуценя додому, в Лахвичі.
– Я назвав його Сідом – на честь героя з мультфільму «Льодовиковий період», бо він такий же лінивець, як і герой мультика, – пояснює військовий.
Коли Анатолій Хвесик звільнився зі служби, то Сід зустрів його так, ніби господар не зникав зовсім: радів, стрибав, впізнав із першого погляду.
Відтоді вони – більше, ніж просто друг і господар.
Про повернення додому захисник говорить відверто:
– Коли я вдома, розумію, що військовим не завжди легко адаптуватися. Живеш ніби в підвішеному стані. У тебе вже дві сім’ї: ті хлопці там, на передовій, і рідні тут. Із побратимами тримаємо зв’язок, але, на жаль, не всі дожили до сьогодні…
Тож нині він мріє лише про одне:
– Щоб ця війна закінчилася і якомога більше людей повернулися додому живими й здоровими.
