(09 березня 1977 – 1 листопада 2025)
Солдат, 82 окрема десантно-штурмова бригада, житель Великої Глуші, уродженець Малої Глуші
Загинув на Донеччині
Руслан Миколайович народився та зростав у багатодітній родині. Навчався у малоглушанській школі, потім – в училищі. Відслужив строкову службу. Високий, статний парубок тривожив не одне дівоче серце. Тож невдовзі Руслан Миколайович одружився, а згодом народилася донька Діана. І хоча сімейне життя у подружжя не склалося, для дівчини тато був найкращою людиною в світі.
Як і більшість поліщуків, малоглушанець не один рік їздив на сезонні заробітки. Згодом поєднав життя з коханою Людмилою. Господь послав їм трьох діток – синів Артема й Іллюшу та доньку Аріну.
Декілька років тому купив хату у Великій Глуші. Усе там зробив власноруч, бо був неабияким майстром. Допомагав в усьому сестрі Аліні, котра проживала недалеко.
19 червня 2025 року Руслана Харчика мобілізували. Спочатку він перебував на одному з навчальних полігонів. Потім у складі 82-ї окремої десантно-штурмової бригади вирушив на фронт. Там, під Покровськом, боровся з російським окупантом. А вдома за нього переживали всі рідні. Особливо хвилювався брат Сергій, який добровільно служить у війську вже три роки й добре знає, що таке війна.
26 жовтня ще всі говорили по відеозв’язку із Русланом. Говорили про те, що той приїде додому. Але плани змінилися раптово. Солдата Харчика не відпустили додому. Мусив заступати на позиції. І вже за кілька днів його телефон уперто мовчав. Рідні почали шукати бодай якусь інформацію. Тоді й почули від побратимів страшні слова: їхній захисник – «двохсотий», але тіло неможливо забрати. Село Затишок під Покровськом виявилося зовсім не затишним для воїна з Малої Глуші. Там ворожий дрон обірвав його життя. Спочатку офіційно повідомили, що Руслан Харчик зник безвісти. Але вже за кілька днів статус змінили – воїн повертався додому на щиті.
Поховали воїна у Малій Глуші.
Вічна пам’ять і слава Герою!
