На столітній скрині уже добряче потерся орнамент, але під кришкою досі зберігаються виведені чорнилом дати народження дітей. Це – історія життя цілої родини із села Варварівка біля Гуляйпілля, яка нині стоїть у Львові як тихий свідок того, що війна намагається знищити не лише міста, а й пам’ять про них. У селі Миколаївка на Дніпропетровщині знову виводять квітковий орнамент, який майже зник у ХХ столітті. А на поліській Любешівщині жінки відтворюють весільний вінок так, як його носили їхні бабусі – стрічка до стрічки, пісня до пісні. Поки ракети руйнують будівлі, українці відновлюють те, що не видно на фронтових мапах, – культурний код. Бо саме він тримає громади, коли зникають стіни. І саме за нього нині точиться ще одна, не менш важлива боротьба.
Простір відновлення: досвід Львова
У цих кількох невеликих кімнатах поєднується непоєднуване. Речі, що пахнуть домом і війною водночас. Те, що тримає в собі Нову Каховку, Херсон, Крим, Миколаїв – міста, які нині для багатьох існують на відстані спогаду. Культурний хаб «Південь», що в центрі Львова, функціонує вже не один рік. Простір, який згуртовує тих, хто був змушений покинути домівки, рятуючись від війни. Його створили люди, які самі переїхали з півдня України – для себе і для таких саме, як вони. Проте нині тут стираються кордони між місцевими та приїжджими. До хабу все частіше заходять львів’яни – хтось приносить допомогу, хтось приходить на майстер-клас, а хтось просто хоче почути історію південних регіонів.
Тут на підвіконнях розмістилися розмальовані тубуси від снарядів. Поруч – власноруч створені різдвяні вертепи. На стенді – ключі від квартир, яких уже не існує. А ще тут є скриня. Темне дерево, квітковий розпис, стерта фарба. На тильному боці кришки – дати, виписані рукою понад століття тому. Це весільна скриня 1910 року з села Варварівка біля Гуляйпілля. Вона належала родині Ганни Макухи. Вона пережила зміну поколінь, переїзди, війни. А тепер стоїть у Львові – в культурному хабі «Південь».
До центру її передав історик Сергій Звілінський. Про скриню він говорить із величезним захопленням – як про живу істоту:
– Я їжджу по селах, звідки евакуюються люди. Бачу, як у дворах залишаються ці скрині. І розумію: якщо їх не забрати, вони або згорять, або згниють, або просто зникнуть. А так вони стають музейними предметами. Пам’ятками. І це дуже важливо.
Він обережно торкається кришки:
– Це ж не просто меблі. Це жива історія родини. У таких скринях зберігали посаг, рушники, святковий одяг. А ще фіксували події. Народилася дитина – записали. Одружилися – з’явився напис. Це був родинний архів, тільки в дереві.
Поруч із нею оживає Нова Каховка. Місто в окупації, але його «кам’яні вишиванки» – унікальне різьблення по сирому тиньку, що було на споруді Літнього театру, – тепер відтворюють у Львові.
Архітекторка Єлизавета Євсеєва пояснює:
– Ініціатива продовжує нашу багаторічну роботу в Новій Каховці, яку ми втратили через окупацію. Щоб зберегти й передати її унікальну спадщину, ми створили воркшоп із техніки різьблення по сирому тиньку – традиції, що була окрасою міста.
Спочатку команда планувала лише пересувну виставку. Надрукували банери, підготували матеріали. Але виставка не дає відчуття причетності, – каже Єлизавета Євсеєва. Людям хотілося доторкнутися. Спробувати самим. Так і з’явилися воркшопи.
– За чотири роки ми провели навчання для понад тисячі людей у більш ніж 40 містах України та Європи, – розповідає архітекторка. – Ми об’єднуємо громаду навколо спільної ідентичності. Паралельно документуємо втрати культурної спадщини й фіксуємо злочини проти неї, щоб зберегти пам’ять і наблизити відповідальність винних.
Адже питання не лише в тому, щоб колись відбудувати стіни. Відбудувати можна будь-який типовий фасад. Але якщо не зберегти автентичний орнамент, стиль, локальний код – місто стане безликим. У цьому сенсі культура тут працює як елемент безпеки та стабілізації. Вона допомагає людям, які втратили дім, не розчинитися в новому місті. Зберегти відчуття «я – звідти» і водночас створити простір «я – тут».
Миколаївський розпис: локальна традиція як ресурс громади
У невеликій залі пахне фарбою і свіжим деревом. За столами – діти. Хтось обережно виводить тонку зелену стеблину, хтось додає червону пелюстку. На заготовках поступово з’являються великі квіти – яскраві, трохи наївні, але впізнавані.
Так у селі Миколаївка на Дніпропетровщині відроджують миколаївський розпис – декоративне мистецтво ХІХ століття, яким колись оздоблювали скрині, меблі, хатні речі.
У ХХ столітті традиція майже зникла. Урбанізація, уніфікація, нова мода на «типове» витіснили локальний стиль. Старі розписані речі опинилися на горищах або просто зникли. Відродження почалося з кількох ентузіастів.
Надія Явір роками шукала й досліджувала автентичні зразки – по приватних колекціях, старих хатах, музейних фондах.
– Ми буквально збирали це по крихтах, – розповідає вона. – Десь збереглася скриня, десь – фрагмент дверцят із орнаментом. Важливо було зрозуміти логіку розпису, кольори, композицію.
Марина Головко почала проводити перші майстер-класи для дітей.
– Діти спочатку не вірили, що це «наше». А тепер вони пишаються цією відмінністю. Це про відчуття, що ми – не копія, – каже майстриня.
Згодом у громаді створили студію «Оберіг» під керівництвом Ганни Бирси. Сюди приходять і школярі, і дорослі.
– Нам важливо, щоб це не було просто гуртком малювання, – каже майстирня. – Це про відчуття, що ми маємо щось своє. Що ми не копія.
Нині відродження розпису має кілька вимірів. Перший – культурний. Громада повертає собі локальну ідентичність, усвідомлює власну унікальність. Другий – соціальний. Майстер-класи, фестивалі, спільні розписи стають простором спілкування. У воєнний час це особливо важливо. Третій вимір – економічний.
Ця гордість має цілком прагматичне продовження. Миколаївський розпис уже внесено до стратегії розвитку Губиниської громади до 2027 року. Традиція тут – не музейна тиша, а реальний план на майбутнє та бренд, який робить громаду впізнаваною навіть у Норвегії. Громади, які мають свій «код», у кризові часи тримаються міцніше.
Любешівщина: культура як внутрішня опора
У Любешівській громаді на Волині – тихо. Тут немає фронтової лінії. Але війна присутня щодня – у повідомленнях, у телефонах, у скорботних кортежах, що повертають Героїв, у паузах між словами, коли люди чекають новин. У таких умовах культура звучить інакше. Вона стає не про свято, а про стійкість.
У невеликій кімнаті «Етносвітлиці» за столом схилилися жінки й дівчата. На столі – стрічки, різнокольоровий папір. Обережні рухи рук – стрічка до стрічки, квітка до квітки. Так поступово вимальовується весільний вінок.
У кутку тихо починають співати обрядову пісню. Спершу несміливо, потім голоси міцнішають. Старші підтягують, молодші вслухаються, повторюють слова.
Так у громаді працює ініціатива «Жива спадщина» – відповідь на виклик часу. Її завдання – не просто зберегти матеріали в архіві, а повернути традицію в живу практику.
Відтворення поліського весільного обряду стало одним із ключових проєктів. Процес тривав кілька місяців. Збирали свідчення старожилів, переглядали світлини, уточнювали деталі вінка, кольори стрічок, тексти пісень. Майстрині кілька разів переробляли елементи.
– Хотілося, щоб це було не умовне «народне», а саме наше, поліське. Щоб люди впізнали себе, – наголошує майстриня Марія Дусик.
У «Етносвітлиці» часом працюють різні покоління. Поруч із тими, хто пам’ятає обряд із дитинства, – дівчата, які бачать його вперше. Хтось підказує, як правильно закріпити стрічку. Хтось згадує забуті слова пісні. І це, можливо, найважливіше. Бо традиція передається не через папери, а через спільну дію.
Керівниця галузі культури Любешівщини Валентина Лоза пояснює:
– Ідея відродження обряду виникла саме під час повномасштабної війни. Люди відчули потребу в точках опори. Весільний обряд на Поліссі історично був подією громади – не приватною справою родини, а спільним актом благословення. І нині ця спільність набуває нового змісту. Вона стає формою взаємної підтримки в умовах втрати й невизначеності.
Пісня в кімнаті звучить голосніше. Вінок майже готовий. І разом із ним – відчуття, що навіть у тривожний час є те, що можна втримати власними руками.
Чому саме зараз?
За даними соціологічних досліджень останніх років, інтерес українців до власної історії та культури суттєво зріс. Це закономірна реакція суспільства на екзистенційний виклик. Коли ставиться під сумнів саме право на існування держави, зростає потреба в усвідомленні власної унікальності.
Культура в цьому контексті виконує три ключові функції: ідентифікаційну – формує розуміння, хто ми; об’єднавчу – створює простір спільної дії, терапевтичну – допомагає переживати травматичний досвід.
Від Львова до Дніпропетровщини, від південних громад до поліського Любешова – скрізь ініціативи різні за формою, але спільні за змістом. Це будівництво внутрішніх барикад, які не проб’є жодна зброя.
Культуру можна відновити з уламків. Можна відтворити з пожовклих світлин. Можна вплести у вінок або повернути на стіну хати. Але її не можна нав’язати штучно. Вона живе там, де є спільна пам’ять і спільна дія.
І поки у Львові бережуть скриню з рідного дому, поки в Миколаївці виводять пелюстку на дереві, поки в Любешові звучить весільна пісня – культурний код не переривається. Це і є наш тихий спротив. Лінія фронту, яку ми тримаємо в кожній майстерні та кожній хаті, щоб після перемоги передати дітям країну, яка знає своє обличчя.
- Цей матеріал підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)». Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
