Солдат, 150 окрема механізована бригада, житель села Великий Курінь.
(24 січня 1977 – 03 жовтня 2024)
Помер від травм, отриманих на війні.
Перший плач маленького Юрія рознісся над Великим Куренем у січні 1977-го. Пригорнула мати до серця свого синочка, бажаючи йому щасливої долі. Як же хотіла вона, проста сільська колгоспниця, аби мали хороше життя і син, і донька. Та, на жаль, багато випробувань випало на долю цієї родини. Завчасу не стало матері. Уже понад два десятки літ збігло відтоді. Сестра виїхала в росію, тож і зв’язку з нею немає тепер. А Юрій зостався удома, в батьківській хаті. Власної сім’ї не створив. Проживав сам. Але безвідмовним був до інших. Кому що треба було допомогти, підсобляв. Деякий період на місцевій пилорамі працював. Отак і мав заробітки.
Цієї весни Юрія Васильовича мобілізували. Уперше чоловік одягнув військовий однострій, потрапивши у 150 окрему механізовану бригаду, бо ж строкову службу після школи не проходив. Після навчання відправився разом із побратимами на фронт. Там мужньо не пускав ворога просуватися нашими територіями.
На жаль, в одному з боїв на Донеччині Юрій Кух отримав тяжке поранення. Вибух пролунав зовсім близько від нього. Було це 10 вересня. Після того й обірвався зв’язок із воїном. «Спочатку я думав, що він так довго на позиціях. Але зрозумів: Юра знайшов би можливість дати бодай якось про себе знати. Тому почали шукати і вияснили, що він поранений, у госпіталі», – розповідає двоюрідний брат Володимир Кух. Спочатку лікарі намагалися його врятувати у Дніпрі. Потім – у Києві. Після цього його перевезли до Львова. І саме там 3 жовтня зболене серце Героя зупинилося.
Поховали воїна у Великому Курені.
Вічна пам’ять і слава Герою!