Старший солдат, 92 окрема механізована бригада, житель Любешова.
(6 березня 1984 – 21 липня 2022)
Загинув на Харківщині.
Руслан Кузьмич любив життя. Завжди усміхнений, з оптимізмом дивився у майбутнє, пригадують ті, хто його знав. Після закінчення рідної школи здобував професію будівельника в Любешівському профтехучилищі. Коли призвали, охоче пішов в армію, де був кодувальником. Прослуживши півтора року, підписав контракт зі своєю ж військовою частиною. Доля розпорядилася так, що і тоді, і нині наш земляк служив на Харківщині.
Повернувшись зі служби, Руслан Кузьмич почав їздити на сезонні заробітки, у тому числі за кордон. Десять літ пропрацював у Празі. Був дуже добрий, вдома не засиджувався. Любив по гриби ходити, часом на риболовлю. Мав у планах купити десь у селі хатинку, осучаснити її і там жити. А коли був на війні, під час однієї з розмов із рідними сказав, що знайшов дівчину і хоче одружитися.
У військову частину Руслан Кузьмич від’їжджав у свій 38-й день народження. Саме тоді сестра, котра передзвонила до нього, щоб привітати, дізналася, що брат вирушає на фронт.
А потім були важкі дні очікування дзвінків від сина та брата. Телефонував він, коли мав змогу. Востаннє його голос почули 20 липня 2022 року. Боєць попередив, що за днів п’ять лише зможе вийти на зв’язок. Проте не судилося. Руслан Кузьмич загинув через два дні у селі Байрак Харківської області – під час виконання бойового завдання через артобстріл отримав осколкові поранення, несумісні з життям.
Поховали воїна у Любешові.
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і слава Герою!
