Уродженець села Лахвичі Віталій Марчик добровольцем пішов до військкомату ще у 2017 році. А за два дні до повномасштабного вторгнення він знову прибув у свою військову частину, аби вдруге стати на захист України. Бо переконаний, що кожен свідомий чоловік має відслужити своє.
Не маючи за плечима військового досвіду, Віталій Васильович одного разу вирішив стати у стрій Збройних Сил України. Хоча, як зізнається, мав серйозні проблеми зі здоров’ям. Однак це не стало для чоловіка на заваді укласти контракт із ЗСУ. Було то у 2017 році.
«Спочатку я проходив навчання. Потрапив у 14 окрему механізовану бригаду. У її складі згодом ми вирушили безпосередньо у зону бойових дій», –
розповідає захисник.
Фактично упродовж трьох років Віталій Марчик перебував на тоді ще неоголошеній війні. До виконання бойових завдань заступали на 8-10 місяців і потім мали певний час для відпочинку, насамперед, як зауважує військовий, морального.
«Не скажу, що було легко, адже і тоді тривала війна. Звісно, не така страшна, як тепер, але й тоді небезпека була постійно, обстріли тривали. Однак про свій вибір не шкодував, бо вважаю, що кожен чоловік повинен своє відслужити», –
каже Віталій Марчик, котрий разом із побратимами навіть брав участь у військових змаганнях.
Після демобілізації наш земляк повернувся до цивільного життя. Маючи хороший досвід зварювальних робіт, працевлаштувався у Луцьку на шиномонтаж. Паралельно будував особисте життя, адже певною мірою завдяки військовій службі доля звела із дружиною. Проживали разом у її рідному селі на Володимирщині. Однак усе змінилося у 2022 році, тоді, коли російський ворог повномасштабно пішов на Україну.
«Ще 21 чи 22 лютого, коли президент видав наказ про доокомплектацію бойових частин, я знав, розумів, що через мій військовий досвід мене викличуть найближчим часом. Відразу ж сказав своєму керівнику, що от така ситуація і що як тільки до мене зателефонують, вирушу в свою частину. На другий день так і сталося. Дружина, звісно ж, не хотіла відпускати, але сприйняла це із розумінням. Ми 23 лютого поїхали з нею до моїх батьків у Лахвичі, а вже наступного дня всі прокинулися в інших реаліях. Я відразу поїхав у військкомат і потім – у свою частину», –
розповідає наш земляк.
Фактично на четвертий день Великої війни захисники, серед яких і Віталій Марчик, вирушили на бойові позиції. Спочатку то були Київщина, Південь, а потім їх перекинули під Ізюм.
«Важко було скрізь. Під Ізюмом ішли страшні бої, де потрапляли у такі ситуації, що не знали, чи виживемо. Пригадую, як їхали на завдання три наші батареї. Ми були у складі третьої, рухалися двома колонами, однією з яких керував я, іншою – наш командир. І тут перші прильоти. Касети полетіли. Потім другий, третій приліт. Ховатися нема куди. Розуміємо, що рухатися далі – то лише смерть. Але дивом усе обійшлося, нам дали команду відступати. Загалом дуже тяжко морально, особливо, коли когось втрачаєш із близьких товаришів. От я постійно спілкувався зі своїми контрактниками, з якими разом був у 2017-2019 роках, так тепер багатьох із них уже немає…» –
ділиться пережитим Віталій Васильович.
Довгий час наш земляк управляв «ГРАДами», безщадно знищуючи ворогів та їхню техніку. Наразі ж Віталій Марчик відповідає за матеріальне забезпечення.
«Маю звання старшого сержанта. Зараз більше ремонтую техніку, то трішки спокійніше. За роки війни, звісно, уже втомився, насамперед дуже морально виснажився. Але рятує підтримка рідних. Нам тут, у зоні бойових дій, дуже важливо, аби про нас не забували вдома. Важливо отримувати повідомлення, дзвінки, це дає сили. Бо останнім часом складається враження, що про нас забули усі, крім рідних. А так не має бути. Страшна війна триває. Російського ворога не варто недооцінювати. На жаль, ці орки лізуть і лізуть, тому наша армія дійсно потребує людей. Аби, згуртувавшись, усім разом іти до Перемоги», –
ділиться думками військовослужбовець.
Мирослава Струк.
Фото з особистого архіву Віталія Марчика.
Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яку координує Європейський центр свободи преси та медіа. «Голоси України» реалізується у межах ініціативи Ганни Арендт і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
