Солдат, 33 окрема механізована бригада, житель села Березичі
(23 квітня 1986 – 10 листопада 2023)
Загинув на Запоріжжі.
Ще, здається, пам’ятає хутір Наїздово його дитячі кроки. У багатодітній сім’ї зростав Толик. Був потіхою для старших сестер та брата. Звідси торував свої стежки у доросле життя: спочатку навчаючись у школі, потім – у Любешівському технікумі.
У сусідніх Березичах син знайшов свою долю. Пішов у прийми до коханої Наталки. За рідного прийняв її маленького сина Артема. А там Господь і донечку Софійку подарував, так схожу на тата.
Декілька років він працював сторожем у місцевій школі. Але здебільшого їздив на сезонні заробітки. Бо ж руки золоті мав, умів неабиякі ремонти робити. Ось так, у постійних роз’їздах і проходило життя. Справедливо зазначає жінка: «Старалися, робили. Думали, потім пожити. А тут уже й жити немає кому…»
Жорстока війна розбила всі плани цієї сім’ї. Навесні, після Великодня, Анатолія Ланевича мобілізували. Не мав за плечима він військової муштри, тож спочатку проходив навчання. Під час них і виявилося, що чоловік має проблеми зі спиною. Саме вони і вберегли його на деякий час від фронтових доріг. Зробили операцію. Потім був місяць реабілітації. Але після цього Анатолій Миколайович попрощався з рідними та вирушив на Харківщину.
«Я іду на бої. Подзвоню сам», – так сказав Анатолій Ланевич дружині 8 листопада. І після того настали тяжкі дні мовчання. Не випускала жінка телефон із рук, чекаючи такого бажаного дзвіночка. Не спала, ненька, молячи Бога, щоб беріг її сина. А Толик усе не давав про себе вісточки. Лише через кілька днів стало відомо, що ворог забрав життя Анатолія Ланевича 10 листопада на Запорізькому напрямку.
Поховали воїна на кладовищі села Березичі.
Вічна пам’ять і слава Герою!
