Так пояснює свій вибір служити Леонід Михалик із Великого Куреня, котрий пройшов найзапекліші фронтові напрямки. Там, на сході України, він отримав тяжку травму, через яку втратив частину ноги. Тому наш земляк уже демобілізований. Але пережиті страхіття ніколи не зітруться з його пам’яті.
Леонід Петрович був звичайним працівником хлібопекарні в Любешові. Тобто займався благородною справою – випіканням хліба. Але коли Україна горить у воєнному вогні, чоловік не міг стояти осторонь цього всього. Тож одного дня вирішив іти до військкомату.
«Хоча вдома я сказав, що мене дорогою зустріли працівники ТЦК і вручили повістку. Бо ж знав, що дружина буде проти. Адже в неї діти служать, тож вона добре розуміє, яке то жахіття – війна. Але як я міг бути тут, коли діти воюють, а я ні. Як я сів би з ними за стіл перемоги?» –
пригадує початок своєї служби Леонід Михалик. То був лютий 2023 року. Чотирнадцятого числа наш земляк уже знаходився у частині. Так потрапив у 42 окрему механізовану бригаду. У її складі разом із побратимами воював у Серебрянському лісі, під Кремінною, згодом перекинули на Бахмут. Саме там неабияк і пригодилися старшому сержанту знання, здобуті ще під час строкової служби у дев’яностих роках. Бо ж, хоч і пройшло відтоді чимало часу, усе вмить пригадалося на фронті.
«У нас у бригаді було дуже хороше командування. Я виконував обов’язки замкомандира взводу. То у мене діяв такий закон: заходимо на позиції шестеро і виходимо шестеро. Ніколи не залишаємо «двохсотих» чи «трьохсотих». Але, дякувати Богу, у нас були всі живі», –
каже Леонід Петрович. Хоч інколи небезпека була поряд. Наприклад, коли боєць отримав чотири контузії. Або ж коли куля наскрізь пробила каску і залишила шрам на голові.
Того злощасного 14 листопада 2023 року біда підкралася особливо близько. Великокурінень ішов п’ятим у колоні. Мить – і під ногою розірвалася міна. На цьому служба Леоніда Михалика закінчилася. Бо ж потім були Харків, Київ, Львів, Ковель… У різних містах, у різних медичних закладах довелося лікуватися захиснику. І весь цей час біля нього поряд була дружина Людмила.
«Я, як тільки він пішов служити, його просила, аби казав мені правду завжди, що б не сталося. Про біду я дізналася спочатку від його побратимів. А вже невдовзі і Льоня подзвонив. Сказав, щоб не переживала, але має поранення, везуть на Харків. Наступного ранку від нього почула, що вже ампутували ступню. Якщо чесно, спочатку все це сприйняла спокійно, не усвідомлюючи повністю. Але вже коли його перевезли до Києва, я поїхала до нього, зайшла в палату, отоді накрили емоції. Упала йому на груди – і в плач. Отак ми зустрілися через вісім місяців. А він заспокоїв: «Нічого, ми ще з тобою потанцюємо!» –
пригадує пережите дружина захисника пані Людмила.
Відтоді почалося наполегливе лікування та реабілітація. І результат – у червні минулого року Леоніду Михалику поставили протез. Зробили це в «Суперх’юманс Центрі». А оплатила все на волонтерських засадах Полтавська газова кампанія.
«Вони нас самі знайшли буквально на другий день і запропонували допомогти», –
пояснює чоловік. Хоча, зазначає, все те мало би бути за рахунок держави.
Тож тепер Леонід Михалик уже вдома. Звик ходити на протезі і поволі повертається до цивільного життя. Бо ж на це потрібен час – усе пережите швидко не забудеться, а то й назавжди залишиться у пам’яті.
«Рашисти – нелюди. Вони не дивляться, чи йде евакуація ранених, чи ні. Для них немає нічого святого. Якось взяли у полон кількох. Один був із Новгорода. Запитую: «Ти чого сюди прийшов?» А він: «Щоб грошей заробити доньці на навчання». Ось цим все і сказано», –
каже Леонід Петрович. А ще зазначає, що й нині часто спілкується зі своїми побратимами. Хоча, на жаль, їх значно поменшало…
«І це найстрашніше – коли твої хлопці гинуть, а ти нічого не можеш зробити. А йти на позицію, на штурм не страшно. Бо там усе буде, як Господь дасть. Він і подарував мені можливість вижити», –
підсумовує житель Великого Куреня.
Наталія МУХА.
Фото з архіву Леоніда Михалика.
