Старший солдат, 8 окремий гірсько-штурмовий батальйон, житель села Бихів
(24 жовтня 1998 – 4 травня 2024)
Загинув на Донеччині.
Ніби лише вчора він маленьким бігав споришем, що на рідному обійсті. Первісток у Віталія та Людмили Литвинчуків. Їхня радість, їхня надія, їхня опора. Помічник і взірець для молодших братів та сестрички. Потіха для всієї родини. «Бо ж він у нас такий добрий був! Ніколи слова кривого не скаже. Що не попросиш – лише кивне головою у знак згоди, відразу зробить. Золота дитина…» – з невимовним болем у голосі каже про свого племінника тітка Неля.
Таким назавжди запам’ятають Руслана і в школі, де здобував знання. Таким він зостанеться і в пам’яті друзів та одногрупників із Шацького лісового коледжу, де згодом вчився. А потім була армія. Не відкуплявся. Не втікав. Сказав лаконічно: «Піду служити!». І проводжала його вся велика родина в армію. Не знаючи, що вже за кілька років його знову покличе служба. Ось тільки вже не така, як тоді. Цього разу йтиме їхній Руслан на війну…
То було у лютому 2023-го. Клятий рашистський ворог уже рік плюндрував Україну. Тож молодий бихівчанин, коли покликав обов’язок захищати Батьківщину, відразу зібрався в дорогу. Пішов туди, де на кожному кроці чигає небезпека, де кожна хвилина може стати останньою. Пішов воювати. Старший солдат 10 окремої гірсько-штурмової бригади в Естонії місяць опановував вміння керувати новою технікою. А коли повернувся звідти – вирушив у саме горнило війни. Молодий, але сміливий боєць разом із побратимами не давав рашистському окупанту просунутися Україною. Ні на мить не вщухали вибухи, постріли. Тижнями, місяцями доводилося бути у тому пеклі нашому земляку. А він і там вишуковував бодай трохи затишніший куточок, аби зателефонувати додому і заспокоїти: «У мене все добре. У мене тут тихо. Не стріляють». Так казав і тоді, коли приїздив у короткочасну відпустку, яка припала якраз на той період, як у Бихові прощалися з Героєм Миколою Романюком, сусідом Руслана.
Того страшного 4 травня Руслан Литвинчук був на позиціях разом із побратимами. Накрили. Став «трьохсотим». Заспокоїв маму, що з ним усе добре. А сам чекав евакуації. Тепер ніхто не дізнається, що думав хлопчина всі ті години, котрі для нього здавалися вічністю. Бо ж надто довго клятий ворог не давав забрати наших воїнів із того жахіття. Не діждався Руслан. Його змучене сердечко зупинилося.
Поховали воїна у Бихові.
Вічна пам’ять і слава Герою!
