Солдат, 42 окрема механізована бригада, житель Любешова.
(28 листопада 2000 – 12 серпня 2024).
Загинув на Харківщині.
Павло родом із Любешова. Однак із самого дитинства його життєва дорога стелилася тернисто. Коли йому виповнилося лише два роки, трагічно у дорожньо-транспортній пригоді загинув його батько. Мама дітьми фактично не займалася. Тож згодом її позбавили батьківських прав, а двоє її синів навчалися і проживали в інтернаті. При першій можливості вони приїжджали до своєї бабусі, котра дуже любила внука Пашку, а він її. Свого часу бабуся добилася, аби обом внукам дали соціальне житло. Старший отримав хату в селі Судче, молодший Павло – квартиру в Любешові. Так і стали там проживати. Молодий чоловік старався завжди заробляти копійку, деякий час їздив на сезони, згодом на місцях шукав підробіток.
Хлопець познайомився з молодою смуглявою дівчиною, закохався у неї палко. Тож пара стала проживати разом, не узаконюючи своїх стосунків. На світ з’явилася донечка Влада, у якій Павло душі не чув. Завжди її глядів, грався, купував усе, що треба, бо ж міцно любив свою кровинку. Однак у 23-річному віці він вирішив добровольцем піти на війну. Навіть попри те, що мав проблеми із здоров’ям.
Не маючи ніякого військового досвіду, Павло Макарчук за направленням провів два місяці в Іспанії на навчаннях. А потім захисник вирушив безпосередньо у зону бойових дій. Постійно старався дзвонити чи бодай писати повідомлення своїй мамі. Востаннє, коли телефонував, то, як ніби відчував, просив, аби берегли його донечку і не лишали її. А потім надійшла чорна звістка із війни: поліг смертю хоробрих.
Поховали воїна на зарудчівському кладовищі.
Вічна пам’ять і слава Герою!