Кожен день у Ніни Куприйчик із Любешова починається і закінчується одним – думкою про своїх синочків-соколиків, котрі мужньо боронять Батьківщину від російського загарбника.
Відлуння російсько-української війни у сім’ю Куприйчиків докотилося десять років тому. Бо ж коли чобіт окупанта ступив у 2014-му на українську землю, на її захист став старший син Анатолій. Два роки він брав участь в Антитерористичній операції на сході. А тут, на Любешівщині, сина з нетерпінням чекали його батьки, коханого – дружина. Адже голова сімейства – теж учасник бойових дій. Свого часу служив в Афганістані, тому не з чужих розповідей знає, що таке війна. Дякувати Богу, син повернувся додому, адаптувався до мирного життя. Але через майже десять років знову довелося Анатолію одягнути військовий однострій – тоді, коли росія повномасштабно посунула в Україну.
«25 лютого 2022-го Толя пішов до військкомату добровольцем. Хоча має інвалідність, то міг би уже не служити. Але його рішення було твердим», –
пригадує Ніна Василівна той момент, коли знову її серце стиснулося невимовним болем у переживаннях за сина.
Так наш земляк потрапив у волинську соту бригаду. Разом із побратимами рік стояв на захисті державних рубежів тут, у рідних краях. Але навесні 2023 його бригада вирушила на схід. Там у Серебрянському лісі, згодом під Авдіївкою Анатолій Куприйчик не пускав ворога просуватися українськими землями. За це отримував і високі нагороди, як ось «За службу та звитягу». Одному Богу відомо, що він пережив та перебачив. І лише Господь знає, скільки рубців додалося на материнському серці Ніни Василівни у турботі за свого соколика.
Однак у липні минулого року переживань у жінки додалося вдвічі – отримав повістку і молодший син Юрій.
«Він строкову службу не проходив. Був обмежено придатним. Тому Толя відразу сказав, щоб ішов до нього. Так і йому буде спокійніше. Тож Юра підписав контракт із сотою бригадою, аби служити разом із братом. Пройшов тримісячне навчання і відправився до Толі», –
розповідає Ніна Куприйчик.
Так тепер і служать два брати разом, в одному взводі. Біля обпаленого ворогом Торецька захищають Україну. І, попри тяжкі фронтові будні, постійно намагаються бути на зв’язку з рідними: мамою, дружинами та дітьми. Хоча, як каже Ніна Василівна, коли ідуть «на нуль», то, звісно, тоді настає страшна тиша, яка рве серце на шматки і долати яку допомагає лише молитва.
«З одного боку, мені трохи легше, що вони разом. Але з іншого, це так тяжко, коли немає від них вісточки», –
зітхає мати захисників.
Жінка каже, що, за словами її хлопців, провізією вони забезпечені добре. Тож хоч це трохи заспокоює. А ось іншої допомоги потребують. Зокрема, дещо раніше Анатолій проводив збір на РЕБ, який дуже необхідний на фронті. Також завдяки Галині Остапчук Куприйчики отримали окопні свічки, грілки та масло для генератора, що теж неабияк виручило. Тобто підтримка дуже важлива. Адже, як це жахливо не звучить, війна триває, ворог наступає. І щодня наші мужні воїни з усіх сил стримують ці атаки, ризикуючи своїми життями.
Тому й молиться Ніна Куприйчик за синочків. Бо ж вірить: материнська молитва збереже їх на війні. А ще і вона, і її чоловік, невістки та трійко онуків (які є найбільшою радістю бабусі) з нетерпінням чекають того моменту, коли зможуть обійняти своїх найрідніших воїнів у рідній домівці.
Наталія Муха.
Фото з архіву Куприйчиків.
