Ґрунтова дорога просторо стелиться поміж хуторів і тягнеться до лісу. По обидва боки розкидані поодинокі будинки. Це хутір Заверхлісся, що знаходиться за маленьким селом Віл. Тут, в обіймах дерев та кущів, примостилася хатина, в якій проживає Галина Ковальчук. Не маючи доброго здоров’я, жінка неквапом порядкує маленьку грядочку, аби хоч якось відволікатися від тужливих думок про свого соколика, котрий ще у січні 2023 року зник безвісти на війні.
Галина Романівна – місцева. Тут, на окраїні хутора, серед недоторканої краси природи та неймовірної свіжості повітря, вона народилася і зростала. Усіх їх у батьків було дев’ятеро. Тож невеличка хатина завжди наповнювалася дитячим сміхом, батьківською теплотою й простотою. До школи жінка ходила в село Березичі, не один кілометр доводилося йти школярам із хутора, аби отримувати знання. Потім науку Галина Ковальчук продовжила здобувати в Любешівському училищі. А далі розпочався період самостійного життя, за роки багато де доводилося жінці працювати.
«І в колгоспі робила. Льон, моркву пололи. Їздили в Залізницю тіпати льон. Усе вміла робити. Як же важко ми тоді всі працювали! Потім вийшла заміж, із чоловіком поїхала в Київську область», –
гортає сторінки своєї нелегкої життєвої книги жителька хутора Заверхлісся.
У молодого подружжя народилося двійко дітей – старший син Богданчик і молодша донечка Альона. З плином часу не склалося життя Галини Романівни з чоловіком. Не приховуючи, жінка каже, що він почав випивати й інколи міг навіть руку підняти на неї.
«Тоді я і вернулася до батьківського дому. Ось так і до сьогодні живу тут, батьків не стало, діти вже повиростали й мають свої сім’ї. А я сама лишилася тут, у такій усіма забутій глибинці», –
тужливо розповідає Галина Ковальчук.
Та жити тут добре, спокійно і затишно, відразу ж запевняє Галина Романівна. «Яка природа! Яке повітря! Буває, що і біля свого подвір’я можу побачити козуль, диких кабанів. Не один раз бувало, що й городину з’їдали. Але я звикла до цього місця. Й таке воно мені рідне. Оце лише якби не війна», – тремтячим голосом промовляє Галина Романівна.
Щодня молиться за сина
Фактично на другий день повномасштабної війни її сина Богдана, котрий разом із дружиною та двома синочками проживав у Вінницькій області, викликали в місцевий військкомат. І хоча за плечима він не мав армійського досвіду, його посада машиніста поїзда виявилася потрібною. «Пригадую, коли він подзвонив до мене й сказав, що в лікарні.
«Мамулька (так він мене називав), я тобі все розкажу потім». Тоді якраз він проходив ВЛК. Потім зателефонував і сказав, що його забирають на війну. Ох, як же важко мені це було чути, я відразу в плач. Ніби ж нічого поганого не сталося ще, а так боляче було відпускати свою кровинку на ту кляту війну», –
з невимовним материнським болем розповідає Галина Романівна.
Відтоді вона жила від дзвінка до дзвінка від свого соколика. Хвилювалася, коли він не виходив на зв’язок, і тішилася, як отримувала звістку від нього. 5 січня 2023 року Богдан приїхав до своєї сім’ї у довгоочікувану відпустку. Кілька днів побув із синочками, дружиною і знов мусив вертатися на фронтові дороги.
«Ми говорили з ним по відео, як він був удома. Й Богданчик усе казав мені: «Мамулька, я обов’язково прийду з війни. Тоді ми купимо тобі будиночок недалеко від нас, щоб бути усім близько», –
ледь знаходячи у собі сили, розповідає Галина Ковальчук.
А вже буквально через трохи вона почула жахливе, нестерпно болюче: Богдан зник безвісти. Ноги підкосилися, серце вилітало з грудей і лише Бог та хата чули той материнський крик і плач…
Відтоді час для цієї жінки йде надто повільно. З дня на день вона чекає лише однієї звісточки – бодай щось дізнатися про свого синочка.
«Я кожного дня дивлюся на його фото і плачу. Все думаю, де ж він, що йому довелося пережити. Богданчик мені інколи сниться живим, що я його торкаюся, а він теплий і зі мною все розмовляє. Вірю, що він дійсно живий. Ох, хоч би почути щось про нього», –
крізь сльози промовляє згорьована матір, тримаючи в руках документи, де написане оте жахливе і холодне: «Солдат Богдан Миколайович Ковальчук зник безвісти на території Донецької області поблизу села Новобахмутівка».
Наодинці із проблемами
Єдиною розрадою для цієї жінки є її четверо онуків, з якими постійно підтримує зв’язок, адже з ними розділяє велика відстань. Після проблем із ногою, пережитого інфаркту Галина Романівна не здужає кудись відходити від дому, лишень раз у місяць їде до Любешова, аби отримати пенсію й придбати необхідні продукти.
«Купую дві буханки хліба, кладу в морозилку, й вистачає на місяць. Буває, що донька, сестри передають посилки «Новою поштою», то кур’єр привозить аж під самий поріг. Бо ж я нікуди вже не зайду. А нікому ми зі своїми проблемами не треба, син же мій не тут прописаний, не звідси призивався… Але працівникам нашого військкомату я вдячна, бо лише вони двічі приїжджали до мене й привозили допомогу. Ще якби хтось допоміг із дровами. Бо то така вже проблема для мене! Як приходить зима, то тоді тут жити найгірше, адже ніхто ж навіть і дороги не прочистить», –
говорить про наболіле жителька хутора Заверхлісся.
Отак у самоті та невимовній тузі за сином і минає день за днем для Галини Ковальчук. Лише Богу відомо, що відчуває ця жінка, які думки снує і як палко жевріє надія у материнському серці. Неабияк жінка хвилюється і за своїх родичів-військовослужбовців, котрі нині стоять на захисті України.
«На війні у нас майже в усіх хтось є. От лишень в однієї із сестер із Люб’язя, котра, на жаль, відійшла у Вічність, вже третього сина забрали. Скоріше би закінчилася ця біда й усі наші захисники повернулися додому. І щоб мені почути нарешті звістку про свого сина. Навіть якщо вона буде такою страшною. Хоча ні, я вірю що Богдан живий. Він же обіцяв мені вернутися з війни. Обіцяв», –
крізь сльози промовляє Галина Ковальчук.
Мирослава Струк.
Фото авторки.
Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яку координує Європейський центр свободи преси та медіа. «Голоси України» реалізується у межах ініціативи Ганни Арендт і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
