Геннадій Поліщук із Любешова востаннє виходив на зв’язок у квітні 2022-го. Уродженець Гірок Анатолій Солоха зник безвісти у січні 2023 року. Іван Будько із В’язівна не повернувся з бойового завдання у квітні 2024-го. Увесь цей час їхні рідні живуть у страшній невідомості – в постійному пошуку бодай якоїсь інформації та з надією в серці. І це – лише кілька історій із тисяч, де люди щодня моляться, чекають і страждають. Наразі в Україні зниклими безвісти вважаються понад 60 тис. осіб: більшість із них зникла через війну та окупацію. Таку сумну статистику озвучив уповноважений з питань зниклих безвісти за особливих обставин Артур Добросердов. І за кожною цифрою – історія невідомості, болю, сили й любові.
Сенс – у дітях та буденних турботах
Анатолія Солоху мобілізували в серпні 2022 року. Спочатку він, старший солдат із досвідом, служив у ТЦК, потім проходив навчання на Львівщині. У січні 2023-го вирушив на передову.
– 20 січня ми з ним говорили телефоном. Він сказав, що йде на завдання… І зв’язок обірвався. За кілька днів мене повідомили: чоловік зник безвісти. Це був страх, біль та невідомість. Словами важко це все передати – то була прірва. Але емоції мусила приборкати і вчитися жити далі заради наших донечок. Меншій тоді виповнився лише рік і місяць, старша була першокласницею. Тому я зібралася і сказала: «Мій чоловік живий, я його чекатиму», – ділиться дружина зниклого безвісти Олександра Солоха.
У стані невизначеності жінка черпає сили в дітях та домашніх клопотах.
– Донечки часто питають: «А коли повернеться тато?». Старша Вероніка ходить на гуртки: вчиться грати на баяні, відвідує секцію карате. Буває, прийде із занять і каже: «Як тато повернеться – я йому заграю і заспіваю». А я занурююся в домашні клопоти. Тримаємо з татом корову, коня, свиней, курей, качок… Це мене відволікає. Але дуже болить людська нетактовність. Часто ставлять мені й дітям запитання, які ранять: «Коли тато повернеться?», «Скільки вам платять?». Це – як сіль на незагоєну рану. Бо ніхто не знає, з чим я живу, – розповідає Олександра.
Молитва, діти та мило
Альона Поліщук, дружина зниклого безвісти захисника Геннадія, силу черпає у Богові, вірі та своїх дітях.
Після отримання жахливої звістки вона пройшла довгий та складний шлях болю, емоцій і труднощів. Але ніколи не здавалася, адже розуміла: на все – воля Божа. А ще – що вона має бути сильною заради дітей. Тож працює, спілкується з іншими родинами зниклих безвісти та виховує доньку й сина.
– Софія дуже важко сприйняла звістку. Щоб трохи відволікатися, вона почала виготовляти мило. І тепер своїм хобі донька охоче ділиться з іншими, проводячи майстер-класи. У цьому я її підтримую та допомагаю. А ще Софійка активно долучається до волонтерства. І разом із братом щодня мріють лише про одне: щоб тато повернувся, – з болем у голосі каже Альона Поліщук.
Хотів повернутися додому й купити трактора
Іван Будько став у стрій ЗСУ у вересні 2022-го. Пішов воювати, бо хотів, щоб донечки ним пишалися. Упродовж року Іван самовіддано обороняв країну на Донеччині. У квітні 2024 року нарешті приїхав в омріяну відпустку. А потім знову повернувся на фронт. Важкими були миті прощання, адже серце дружини ніби відчувало біду.
– Я не хотіла відпускати, просила, щоб не йшов… Але він не міг інакше – його чекали побратими, з якими за період служби поріднився. Однак чоловік казав, що вже втомився воювати, що хоче повернутися додому, купити трактор, посадити малину. Але не судилося. Після відпустки їх відправили на нову позицію. Там він і загинув. Офіційно – зник безвісти. Але я знаю, що Іван та його побратими загинули. Просто не змогли забрати тіла… – крізь невимовний біль каже дружина воїна Ольга.
Вона пройшла через шок, розпач, депресію. Спочатку не могла впоратися з емоціями, звільнилася з роботи, жила з фотографією чоловіка й томилася думками. Але заради доньок взяла себе в руки. Пішла в автошколу та знову влаштувалася на роботу.
– Побратими Івана передали його речі, документи і навіть телефон. Усе є, лише його немає… Щоразу, як чую, що повертають тіла – чекаю. Хочу поховати, аби мати місце, куди можна прийти, помолитися, поплакати та поговорити, – каже Ольга.
Коли серце – в режимі очікування: поради психологів
Психологиня Інна Горщарук пояснює: рідні зниклих безвісти живуть у стані невизначеної втрати – психологічної турбулентності без відповіді, завершення, ясності.
– Невідомість руйнує. Людина ніби застрягає між надією та горем. У такому стані може з’явитися апатія, хронічний сум, безсоння, депресивні симптоми. Але все це – нормальна реакція в такій ситуації. Людям важливо мати безпечний простір для проживання цих емоцій. За потреби – звертатися за психологічною підтримкою. І це не є проявом слабкості. У нашій громаді можна звернутися до сімейних лікарів, адже вони надають психосоціальну підтримку Mental Health Gap Action Programme за програмою ВООЗ; до центру життєстійкості; знайти онлайн-сервіси психологічної підтримки, – пояснює Інна Горщарук.
Особливо важливою є делікатна підтримка від інших. Фрази на кшталт: «Тримайся», «Все буде добре», «Може, вже час відпустити» лише поглиблюють біль. Краще сказати: «Я поряд. Чим я можу тобі допомогти?».
– Рідним зниклих безвісти важливо навчитися давати собі час на поповнення внутрішнього ресурсу, робити паузи, коли нестерпно, плакати, коли болить. Але в жодному разі не мовчати, бо тиша вбиває. Живіть, вірте та не втрачайте надії, – закликає психологиня.
Допомогу надають фахівці із супроводу ветеранів
У Любешівській громаді працюють фахівці із супроводу ветеранів, які допомагають рідним зниклих безвісти воїнів. Вони консультують, сприяють із оформленням документів.
– Людина в стресі не завжди може діяти раціонально. Тому ми стараємося підтримати всіх, хто звертається. За потреби допомагаємо писати заяви, подавати документи в різні інстанції, підказуємо алгоритм дій. Ми не залишаємося поза увагою жодного звернення, – каже фахівчиня із супроводу ветеранів Тетяна Мартинчук.
Потреба в розумінні
Зниклі безвісти – це не просто статус, не просто цифра в офіційній статистиці. Це – обірваний зв’язок та порожнє місце за родинним столом. Це – життя, розділене на до та після. Це – матері, які біль і сльози виливають у молитві. Це – дружини, які щодня пильно вдивляються у фотографію свого чоловіка і вчать дітей не забувати голос батька. Це – діти, які ростуть без одного крила й не розуміють, чому їх більше не обіймає тато.
Такі родини потребують не співчуття й жалю, а розуміння, поваги та підтримки з боку суспільства. І саме від нас усіх залежить, чи залишаться вони зі своїм болем наодинці. Наприклад, у Луцьку вже кілька років відбуваються різні акції на підтримку родин зниклих безвісти: хода мовчання, молитви, виставки, зустрічі тощо. Такі заходи гуртують і єднають, що дуже важливо. Бо біль рідних зниклих безвісти – це наша спільна відповідальність.
Мирослава СТРУК.
