Війна змушує людей дорослішати раніше, ніж цього вимагає їхній вік. Для багатьох українських офіцерів вона стала випробуванням не лише професійним, а й людським – на зрілість, витримку та відповідальність за життя інших. Саме таким шляхом пройшов Олександр Лукашевич із Лахвич – молодий командир, для якого служба є справою життя, а довіра підлеглих – найвища нагорода.
Олександр Васильович навчався у Львівській академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, яку закінчив, здобувши спеціальність «управління підрозділами інженерних військ» і звання лейтенанта. Після закінчення академії у 2021 році за направленням розпочав службу в місті Калинівка на Вінниччині на посаді командира інженерно-саперного взводу.
У військовій частині Олександр проходив службу до 2022 року. Саме там його й застала повномасштабна війна. З перших днів російського вторгнення він став на захист України на Київщині, очоливши інженерно-саперну групу. Про це рідним повідомив уже після виїзду – у телефонному режимі. Для матері ця звістка стала справжнім потрясінням. Вона хвилювалася і за сина, який відразу став на захист України, й одночасно за його батька, який уже пішов добровольцем до 100-ї окремої механізованої бригади.
Службу наш земляк проходив у 8-му полку оперативного призначення, виконуючи бойові завдання на Київщині. Згодом його перевели до 14-ої бригади оперативного призначення «Червона калина», у складі якої він брав участь у бойових діях на Донеччині, Луганщині та в Запорізькій області.
Під час служби Олександр Лукашевич обіймав посади командира взводу та командира інженерно-саперної роти.
– Найважче на війні – ухвалювати рішення, від яких безпосередньо залежить життя людей. Мені тоді був лише 21 рік, але саме в той момент я зрозумів справжню ціну командирської відповідальності. Це війна, і як би страшно не звучало, повністю обійтися без втрат неможливо. Проте наше головне завдання – зробити все можливе й неможливе, щоб мінімізувати ці втрати, зберегти людей і їхню довіру. Для мене важливо, щоб всі бійці знали: командир не ховається за спинами, а відповідає за кожне рішення і завжди може чесно дивитися підлеглим у вічі, – зізнається військовослужбовець.
Під час одного зі штурмів він чітко усвідомив: війна – це реальність, у якій кожен день може стати останнім.
З фронту на нього чекали не лише рідні, а й кохана дівчина. Під час однієї з відпусток Олександр зробив їй пропозицію, а вже під час наступної вони одружилися.
Згодом у телефонному режимі військовий дізнався, що стане батьком. Коли народжувалася донечка, сестра дружини повідомила йому про початок пологів телефоном. Командування поставилося з розумінням і відпустило його додому. Хоча на самі пологи Олександр не встиг, він потримав донечку на руках у перші години її життя.
– Коли вперше побачив доньку, вона здалася такою маленькою й крихітною, що перехоплювало подих. У той момент зрозумів: тепер у моєму житті з’явилася ще одна, особлива відповідальність – відповідальність за нове життя, – ділиться Олександр.
Перші кроки й перші слова донечки Олександр Васильович бачить через відеозв’язок, спілкуючись із дружиною. Як зауважує військовий, тепер у нього дві родини: одна – на фронті, інша – вдома. Коли вдається приїхати у відпустку, він намагається якомога більше часу провести з близькими. Водночас навіть удома, як командир, не може повністю відключитися від служби – постійно підтримує зв’язок із побратимами.
– На фронті в мене з’явилися не просто побратими, а справжні друзі. Є хлопці, які стали для мене рідними. Ми разом пройшли довгий і важкий шлях, але не втратили довіри, – розповідає лахвичанин.
За час служби Олександр Васильович отримав численні нагороди, а у 2024 році йому присвоїли звання майора. У своїй частині він – наймолодший майор.
Наразі наш земляк служить в одному з навчальних центрів Національної гвардії України на посаді начальника циклової комісії підготовки інженерно-саперних підрозділів. Тут він навчає особовий склад, передаючи бойовий досвід і знання. Незважаючи на молодий вік, офіцер користується повагою як серед старших побратимів, так і серед молодших військовослужбовців, які беруть із нього приклад.
Про мрії Олександр Лукашевич говорить обережно:
– Я нічого наперед не планую. Єдине, чого хочеться, – це спокою, перепочинку, побувати там, де ще не був, побачити світ, поїхати за кордон, щоб подивитися, як живуть люди в інших країнах.
Водночас він переконаний: жити хоче лише в Україні й надалі служити своїй державі.
