Вони втратили найрідніших. Але замість того, щоб залишитися наодинці з болем, зібралися разом. У затишному куточку нашого краю, в оздоровчому таборі «Озюрко» неподалік Каменя-Каширського, днями відбулася особлива зустріч – дружини загиблих і зниклих безвісти військових провели кілька годин пліч-о-пліч, розділяючи свій біль, мовчання, сльози, сміх і – найважливіше – надію.
– Ми не жертви, ми дружини. Я свідомо не вживаю слово «вдова». Ми – дружини Героїв і маємо право на повагу, на допомогу, а не на жалість, – починає свою розповідь про цю важливу зустріч одна з її організаторок Віта Мартинюк.
Це не була ні формальна конференція, ні чергова акція підтримки. Це була справжня розмова – щира, болісна, місцями гірка, місцями – з усмішками. Тринадцятеро жінок із різних громад Камінь-Каширського району зібралися без журналістів, без чиновницьких трибун. Просто – щоб побути разом. Почути одна одну. Поділитися болем і ресурсами, яких так часто не вистачає, знайти психологічне відновлення.
«Той, хто це не пережив, повністю нас не зрозуміє»
Ініціаторками зустрічі стали дві жінки, які самі пройшли втрату: Оксана Корець – її чоловік Роман загинув ще в 2014-му, і Віта Мартинюк, чий чоловік тривалий час вважався зниклим безвісти. У березні цього року ДНК-експертиза підтвердила загибель, і тіло Героя віддали ветлівській землі.
– Я шукала ради, шукала відповідей, бо статус безвісти зниклого – найстрашніший. Це відсутність точки відліку. Це нескінченні версії, обривки надії, емоційні гойдалки. І коли я поховала чоловіка, то сорок днів після цього стали для мене своєрідною точкою переосмислення. Я для себе багато чого зрозуміла, багато чого проаналізувала. І зрозуміла: плакати – не вихід. Цей плач нічого не дасть, як і не матиме результату жаль до себе. Просто потрібно жити далі, продовжувати справу чоловіка і, як це дивно не звучить, боротися за свої права, бо, на жаль, інколи їх дійсно треба відстоювати, – каже Віта Михайлівна.
Жінка наголошує: особисто переконалася, що наше суспільство ще не готове до реальної підтримки тих, у кого війна забрала найдорожче. Вона побачила, як цим людям доводиться проходити кола бюрократичного пекла, добиваючись передбачених законом гарантій. Саме тому одну з частин зустрічі присвятили правопросвітництву, де жінки могли отримати реальні відповіді на складні запити. Його вела Віта Мартинюк, котра працює у районному відділі поліції. Тож вона могла дати відповіді не лише як людина, яка пройшла всі ці випробування на собі, а й як посадова особа.
– Запитань було чимало: про статуси, компенсації, пільги, непорозуміння з військовими частинами, проблеми з документами. А ще я намагалася достукатися до всіх присутніх у тому плані, аби вони зрозуміли: слабкими ми не маємо права бути. Ми повинні показати нашу силу, те, що ми є, і до нас потрібно дослухатися, – підсумовує організаторка зустрічі.
До слова, на захід завітали Валентина Калюх, начальниця управління ветеранської політики Камінь-Каширської РДА, та її заступниця Людмила Сопронюк. Вони теж надали змістовні поради у вирішенні проблемних питань. Тож діалог того дня подекуди був емоційним, але конструктивним: без обіцянок «передзвонити колись», а з конкретними відповідями – що робити, куди звертатися, до кого писати.
Не менш важлива – психологічна підтримка
– Ми не є фахівцями-психологами, але маємо головне – досвід. Бо тільки той, хто пережив втрату, може навести лад у голові іншого, хто це теж пройшов. Так, співчуття інших – важливе, але воно не дає сили. Сила – в розумінні. Тому зрештою ми й вирішили згуртуватися і допомогти іншим пережити втрату та, головне, показати, що потрібно відновлюватися й рухатися вперед, – розповідає про сенс зустрічі Віта Мартинюк.
Тож однією з частин заходу після знайомства стали практики для відновлення внутрішнього ресурсу, які вела Оксана Корець.
– Основним меседжем було те, що ми повинні дослухатися до свого серця, створити там спокій. Бо хоч наші чоловіки вже не з нами, але ми маємо з ними енергетичний зв’язок. І наші страждання передаються їм. Тому повинні бути сильнішими, рухатися вперед, – наголошує організаторка зустрічі.
До слова, вона провела вже не один такий захід, бо, як сама зазначає, за десять років від втрати чоловіка має невеликий досвід, як проходити такий шлях, і ділиться цим з іншими. Але, зазначає Оксана Корець, тут головне – бажання кожної жінки почути сказане, не залишатися у своїй «психологічній мушлі».
Також вона провела різні практики відновлення (медитації, дихальні техніки тощо), які допомогли емоційно відновитися присутнім жінкам.
«З’явилося бажання щось робити далі»
Так характеризує підсумки зустрічі дружина безвісти зниклого з Любешова Альона Поліщук:
– Було дуже комфортно і спокійно. Я реально на кілька годин відключилася від усіх думок, проблем. Стало на душі легко. Тим паче ми всі були в колі однодумиць, тих, хто все це переживає. А особливо сподобалися різні психологічні вправи, які проводила Оксана Корець. Наприклад, медитація. Або ж те, що ми могли подякувати своїм чоловікам, написавши для них своєрідного листа. Також дуже корисну інформацію надали представниці управління ветеранської політики. Я щиро дякую організаторкам за таку важливу зустріч, котра допомагає психологічно відновитися.
Наталія Фальчик із Підкормілля додає:
– Зараз, як ніколи, ми маємо бути згуртованими та допомагати один одному вистояти і перемогти. Разом ми – сила!
А Надія Боснюк переконана:
– Хто ще може краще підтримати і зрозуміти, як не той, хто пережив і відчуває те, що й ти! Треба зустрічатися, спілкуватись, випускати думки…
«Плакати — по графіку»
Одна з фраз, яка прозвучала на зустрічі і яку запам’ятали всі: «Плакати – по графіку. Виділіть собі один день у тиждень. А потім – вставати і жити».
Це не цинізм. Це – виживання. Бо кожна з жінок мусить не просто жити далі, а виховувати дітей героїв. А ще – бути прикладом, опорою, активною частиною громади.
Зустріч на березі озера була першим кроком. Досвідом, який хотіли пережити в тиші, без камер.
– Я навіть не думала, що захочу продовження. Але дівчата пишуть: «Давайте знову!» І я розумію: це треба не їм, не мені, а всім нам. Бо ми – частина цього суспільства. Бо ми – дружини Героїв. І ми ще багато чого маємо зробити: для себе, для дітей, для цієї країни, – підсумовує Віта Мартинюк.
Куди звертатися по допомогу:
програми підтримки родин військових
1. Урядові програми та контакти
Центри підтримки сімей загиблих захисників – діють при обласних військових адміністраціях і надають психологічну, юридичну, консультативну підтримку.
Міністерство у справах ветеранів – надає електронні довідники, роз’яснення щодо статусів, пільг, документального оформлення.
Урядовий контакт-центр «ветеранська лінія» (15‑45, далі натиснути «9») – допомога щодо соцзахисту, працевлаштування, реабілітації, психології, правових питань.
2. Громадські ініціативи
Офіс підтримки родин військових («ПідТримай») – платформа від Уряду та Британії.
Асоціація родин захисників «Азовсталі» – підтримка родин загиблих і полонених.
Фундація MHP «Standing Together» – цілодобовий гарячий чат, психологічна/юридична підтримка.
3. Психологічна допомога
Гаряча лінія «Розкажи мені» – 0 800 500 335 або 116 123.
Ветеранська лінія МОН/МОЗ – 0 800 60 20 19.
Lifeline Ukraine – 7333 (цілодобово).
Людина в біді – 0 800 210 160.
Zaporuка – 0 800 4000 23.
4. Юридична та правова підтримка
Система безоплатної правової допомоги – 0 800 213 103.
Консультаційні центри Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
Як скористатися підтримкою
Звертайтесь до місцевого ЦНАПу або соцвідділу, щоб з’ясувати, які центри і програми діють у вашій громаді.
Зателефонуйте на «ветеранську» лінію (15‑45→9) – це універсальна гаряча лінія для всіх питань.
Підпишіться на місцеві громадські спільноти у Facebook/Telegram – там часто відкрита інформація про нові заходи та підтримку.
Телефонуйте на гарячі психологічні лінії, якщо відчуваєте емоційне навантаження – вчасна реакція може бути критично важливою.
Досліджуйте грантові програми, якщо плануєте започаткувати свій проєкт чи бізнес (особливо для жінок, ветеранів, родин загиблих).
Поради психологині Світлани Кресіної тим,
хто втратив рідну людину
1. Прийміть свій біль і дозвольте собі жити
Ваші сльози, страх, злість, провина – це нормально. Не женіть ці почуття. Дайте їм місце, але не дозвольте їм взяти кермо вашого життя.
2. Оточіть себе людьми, які розуміють
Це можуть бути групи підтримки, інші дружини, які вже пройшли цей шлях. Безпечне середовище – це перший крок до зцілення.
3. Підтримуйте тіло – це теж психотерапія
Регулярний сон, тепла їжа, прогулянки, ритм дня. Це не дрібниці. Це основа вашої витривалості.
4. Дихайте і створюйте спокій у серці
Спробуйте техніки дихання, медитацію, малювання, письмо, навіть в’язання – це може повернути контроль над емоціями.
5. Не залишайтесь у тиші
Говоріть: із психологом, у щоденнику, з подругою. Якщо мовчите – почуття накопичуються і вивертаються у вигляді тривоги чи болю.
6. Дбайте про душевний зв’язок із чоловіком
Спогади, «листи» до нього, подяка. Це не відпускання – це збереження стосунку, який уже перейшов в іншу форму.
