Доки в домівках запалюються вогники, господині прикрашають ялинки й готують святкові страви, українські захисники продовжують стояти на сторожі нашого спокою. Для них свята не мають вихідних. Кожен день на фронті – це небезпека, напруга й боротьба з російським ворогом. Серед тих, хто від самого початку повномасштабного вторгнення росії боронить Україну, – житель Любешова Богдан Труш.
26 лютого 2022 року, лише через кілька днів після вторгнення росії, 27-річний любешівець добровільно прийшов до місцевого військкомату. Тоді його, як і більшість чоловіків, зарахували до 100-ої бригади, яка згодом стала механізованою.
Без військового досвіду, але з чітким усвідомленням відповідальності, він розпочав свій шлях захисника. Перший рік служив разом із побратимами на Волині, недалеко від дому. А згодом почалася далека фронтова дорога.
Солдат, який із часом загартувався війною, потом і кров’ю здобував досвід безпосередньо на позиціях. Разом із побратимами, які стали для нього другою сім’єю, пройшов гарячі напрямки: Лиманський, Авдіївський, Торецький.
– Із часом звикаєш до всього. Спочатку був страх, боязнь не вижити. Але війна загартовує. Розумієш, що небезпека – це її невід’ємна частина. Дякувати Богу, за роки служби серйозних поранень не мав, лише контузії. Можливо, рятує молитва. Я не скажу, що дуже віруючий, але в Бога вірю. Мама дала мені молитвослов, тож він завжди зі мною. Перед кожним виходом молюся, – розповідає Богдан Труш із позивним «Лисий».
За роки служби він пройшов шлях від солдата до головного сержанта. Про війну говорить стримано, без зайвих подробиць. Каже, були моменти, коли не знали, чи вийдуть живими, а інколи, навпаки, з’являлося відчуття відносного затишшя – днів, коли можна було бодай трохи видихнути.
– Пам’ятаю, як наш танк підірвався на міні. Ворог тоді ніяк не давав спокою, чим тільки не накривав наш бліндаж. Ми кілька днів не могли звідти вийти. Було дуже жорстко, – пригадує захисник.
Упродовж року Богдану зазвичай вдається двічі приїжджати у відпустку – до дружини, батьків, сестри та племінниці. Ці кілька днів удома для воїна є безцінними: можливість поспати, відновитися, просто побути з рідними.
На фронті ж зовсім інша реальність, постійна напруга, завдання, контроль, відповідальність. І навіть святкові дні там не виглядають святковими. Втім, як зізнається Богдан, вони з побратимами намагаються завжди триматися позитиву – навіть прикрасили свою тимчасову оселю святковими вогниками, щоб хоч трохи відчути настрій Нового року та Різдва.
Минулорічну новорічну ніч захисник зустрічав на позиціях, виконуючи бойове завдання – тоді працював на бомбері. Цьогоріч він знову на фронті. Без святкового столу, але з вірою та надією.
За роки самовідданої служби Богдан Труш удостоєний трьох бойових нагород: «За оборону міста Торецьк», «Захисники Сходу» та відзнакою Президента України «За оборону України». Та сам він не вважає це чимось особливим. Каже: просто робить те, що повинен. Як і всі українські воїни, мріє про мир, про закінчення війни та про нашу Перемогу. Бо найзаповітніше бажання цього Нового року – щоб святкові вогники горіли не в бліндажах, а лише в мирних домівках.
Мирослава Струк.
