Саме так каже захисник із В’язівна Валентин Лінік, котрий від початку минулого року перебуває у зоні бойових дій. До цього він упродовж пів року проходив військове навчання, аби фізично загартуватися та отримати необхідні знання. Також із весни 2022-го на війні був і його тато Аркадій Іванович. Тож удома для рідних вистачає хвилювань за своїх чоловіків-захисників.
Валентин після закінчення дев’ятирічної місцевої школи став студентом Любешівського технічного фахового коледжу. Маючи потяг до техніки й старання у навчанні, хлопець добре себе зарекомендував, тож згодом потрапив на практику до Німеччини, де отримав багаж нових знань та умінь.
Після закінчення коледжу Валентин Лінік не вагаючись вирішив продовжити навчання, вступив до Луцького технічного університету, де освоїв спеціальність «Агроінженерія». Навчався стаціонарно, здобув дипломи бакалавра та магістра. Відколи повернувся додому, працевлаштувався у ТОВ «Євротехіннов-ЕТІ». Паралельно вибудовувалося й особисте життя у нашого земляка. Одружився, привів додому невісточку, і згодом усі раділи народженню коханої донечки.
Як почалася повномасштабна російсько-українська війна, усією сім’єю Лініки проводжали в далеку дорогу батька. На захист своєї Батьківщини Аркадій Іванович став ще у квітні 2022 року. Йшов, бо мав за плечима військовий досвід і не хотів, аби на війну забрали його сина. От тільки згодом такий же шлях обрав і сам син.
«В армії я не служив, адже в мирний час не був придатним. Коли мені зателефонували з військкомату, я пішов, повторно пройшов ВЛК, і мені відразу ж сказали, щоб наступного дня вже приходив із речами. Уникнути цього не захотів, бо розумів, що це мій обов’язок. То був липень 2023 року», – розповідає захисник.
Звісно, така новина для мами, молодої дружини, сестри й тата, котрий сам перебував на війні, стала, як грім серед ясного неба. Однак, вгамувавши емоції та хвилювання, усі прийняли вибір Валентина і з молитвою відпустили його на війну.
Спочатку 25-річний чоловік проходив військовий вишкіл на одному із полігонів. Потім у них було, як розповідає воїн, двомісячне фахове навчання. Далі Валентин Лінік ще деякий час перебував на Волині й опісля упродовж 45 днів проходив спецнавчання на командира міномета. Потрапив наш земляк у 141 окрему піхотну бригаду, у волинський батальйон.
«Уже в грудні 2023 наш батальйон вирушив у Запорізьку область. Тож після навчання я доєднався до нього. Було те 21 січня нинішнього року. Перші місяці я постійно заступав на позиції. Звісно, спочатку було страшно, бо це неабияка небезпека. Але з часом звикаєш, хоча сама обстановка, то зараз, я би сказав, що лише погіршується. Ворожі дрони працюють усе інтенсивніше, складніше нам вдається виконувати певні завдання. Не обходилось, на жаль, і без втрат. Але це війна, і ми розуміємо, що цього не можна уникнути», – розповідає військовослужбовець.
У червні минулого року він обійняв посаду головного сержанта мінометної батареї. Служить пліч-о-пліч із нашими земляками, тож один за одного стоять горою. За словами в’язівненця, у них немає ніяких проблем із забезпеченням, харчуванням, одягом. Однак техніку доводиться ремонтувати власним коштом і, звісно, завжди бракує якогось обладнання. Тому неодноразово оголошували певні збори, аби люди допомагали їм придбати необхідне.
«Зв’язок маємо фактично постійно. В основному «Starlink» і рації. Також використовуємо і «тапіки», цей колишній метод є найбільш захищеним. За період служби різні випадки були, коли, дійсно, дивом вдавалося оминути біди. Це певне везіння на війні. А ще, окрім удачі, дуже важливі уміння. Треба вміти слухати небо. Адже з досвідом ти навчаєшся розрізняти звук кожної зброї (наприклад, чи то мавік простий, чи зі скидами), її дальність та напрямок і, звісно, дружити з лопатою. Чим глибше закопаєшся, тим більше шансів вижити», – зазначає земляк-захисник із позивним «Фартовий».
За період служби він приїжджав у відпустку, аби хоч трішки побути зі своїми рідними. Дружина, трирічна донечка, мама та єдина сестричка тішилися цими теплими сімейними моментами і з болем знову відпускали його на війну. Усі вони чекають одного моменту: коли їхні найрідніші захисники нарешті повернуться додому, знімуть військове спорядження й завжди будуть поряд. Бо ж тут, у селі, нелегко справлятися трьом жінкам без чоловічої підтримки й постійно бути в очікуванні від них бодай короткого повідомлення, що все добре.
Мирослава Струк.
Фото з особистого архіву Тетяни Лінік.
