У селі Зарудчі про Миколу Корця кажуть просто: «Наш Микола». На фронті ж він – сержант із позивним «Діджей». У мирному житті хлопець крутив музику на дискотеках, а тепер тримає зброю в руках.
Після дев’яти класів Любешівського ліцею Микола закінчив фаховий технічний коледж, потім вступив до Луцького національного університету. Та навчання відклав – деякий час працював діджеєм, будував плани й просто насолоджувався молодістю. Так було до війни.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, я у перші ж дні пішов у місцевий військкомат. Хотів бути там, де вирішується доля країни. Але мені кілька разів відмовляли… Та коли запропонували бригаду «Лють», довго не думав. Мені тоді було всього 22, – пригадує хлопець.
Три місяці суворого навчання, злагодження з іншими підрозділами – і перший бойовий вихід.
– Я офігів, чесно… Ми тільки зайшли, і вже був у нас «двохсотий». Він стікав кров’ю на моїх очах. Тоді ми з побратимами усвідомили: це справжня війна, а не просто новини по телевізору. Символічно, що під час першого бойового виходу я отримав перше поранення осколками, – ділиться воїн.
Відтоді на його воїнському шляху – низка боїв і п’ять поранень. Крайній раз осколок зупинився за кілька міліметрів від сонної артерії.
– Посікло мене так, що кров юшила з шиї та грудей. По рації сказав побратиму: «Я «трьохсотий». Він – бойовий медик, вчасно надав мені допомогу: затампонув, залатав, витягнув. Бо вже були думки, що не виживу. Лікарі кажуть, що витягувати осколок біля сонної артерії небезпечно. Так і живу поки з ним. Загалом про мене неодноразово говорили і хлопці, і медики, що я в сорочці народився. Але знаю точно: мене береже мамина молитва, – упевнено каже захисник.
Пригадує він і ще один епізод, який пам’ятатиме завжди. За годину до власного дня народження його знову «затрьохсотило».
– Ми якраз тоді тягнули пораненого хлопця понад два кілометри. І тут мені прилетіло під ноги. Свій день народження я зустрів уже у швидкій, – розвідає наш земляк.
У біографії воїна – Авдіївка, Часів Яр, Торецьк, Майорськ, Богданівка… Для нього ці назви – не просто точки на карті, це – біль, досягнення, втрати й водночас справжня дружба.
– Побратим, який одного разу врятував мені життя під Часовим Яром, згодом загинув у ДТП у Львові. Іноді здається, що від себе не втечеш… Дуже важко, коли наші хлопці, з якими живеш та воюєш, гинуть. Але ми продовжуємо тримати зв’язок з їхніми рідними, за можливості їздимо на кладовища. Бо вони для нас не зникають – просто тепер поруч по-іншому, – ділиться «Діджей».
У нього там – бойові побратими, друга сім’я. А вдома – мама, тато, сестра, які щодня чекають і моляться. Батьки категорично не хотіли, щоб син ішов на фронт. Тим паче, були підстави залишитися вдома: йому лише 24, а тато має інвалідність другої групи. Але Микола зробив свідомий вибір.
– Коли можу, пишу їм хоч «+» або надсилаю смайлик. Вони вже знають: я живий. І це для них найбільша цінність. Розумію, що рідні постійно хвилюються, але я вже звик до служби. Тепер мої побратими – як друга сім’я. Ми один за одного до кінця, – каже воїн.
За роки служби наш земляк отримав високі нагороди. Серед них – відзнака Президента України «За оборону України» та «Золотий хрест». Після поранень він був на реабілітації в Трускавці й Буковелі, трохи підліковувався та знову вертався до своїх. Так зробив і після п’ятого поранення. Бо впевнений, що його місце там.
Нині сержант Микола Корець продовжує служити у складі об’єднаної штурмової бригади «Лють». Його історія – це історія покоління хлопців, чия молодість проходить у сирих бліндажах з автоматом у руках і які виборюють українську перемогу на фронті.
Мирослава Струк.
