Уродженка Залізниці Олена Середа разом зі своїми трьома дітьми напередодні першого вересня виїхала до Польщі, де попередньо працевлаштувалася в українську школу педагогинею. Сталося це після загибелі тата малечі – сучасного Героя Івана Бубала, котрий у своєму останньому повідомленні написав їй: «Поїдь із дітьми. Бережи їх».
Олена Володимирівна проживала у Залізниці. У місцевому навчальному закладі упродовж 16 років викладала точні науки – математику й фізику. Вкладала кошти у власний будинок, створюючи там комфорт і затишок. Виховувала трьох дітей – Любомира та донечок-близняток Василинку і Полінку. Адже життя склалося так, що з певних обставин розлучилася зі чоловіком Іваном Бубалом.
«Кожен із нас мав свою точку зору. І тоді мені здавалося, що я чиню правильно. Але у нас спільні діти, з якими Іван завжди підтримував зв’язок. Останнім часом ми взагалі з ним тісно спілкувалися. Й коли почалася повномасштабна війна, то в одній із наших розмов він сказав мені, щоб я подбала про дітей», – розповідає пані Олена.
Згодом вона отримала від нього повідомлення, у якому Іван укотре просив, щоб жінка їхала закордон заради дітей. Було це 5 березня. «Він написав, що в нього все добре. Далі його улюблений вислів: «Все буде Україна!» й прохання берегти наших дітей. Це було його останнє смс-повідомлення», – із болем у голосі каже Олена Середа.
Адже 7 березня Іван Бубало загинув під час наступального бою з військовими формуваннями російської федерації на території Київської області. Однак про це стало відомо лише в липні. Й до того моменту рідні Героя жили у невідомості, з надією, що от-от зможуть обійняти свого Івана. Про це так мріяли його дітки, яких він любив усім серцем…
Лише після похорону захисника Олена Володимирівна всерйоз задумалася над останнім проханням батька дітей і стала міркувати про тимчасовий переїзд до Польщі. В інтернеті якраз натрапила на фундацію «Незламна Україна», головна місія якої – створення мережі українських шкіл для українських дітей та вчителів у містах Польщі. Відразу жінка подала заявки на навчання своїх дітей, зібравши відповідний пакет документів.
«Відбір проводився на конкурсній основі. Спочатку отримала сповіщення про те, що моїх донечок, які вже цьогоріч пішли до 3 класу, зараховано на навчання. Згодом згода надійшла і сину-семикласнику. Прилаштувавши дітей, я за себе не хвилювалася. Адже сама із села, робити вмію все, то й у Польщі без заробітку не лишуся. Тим паче упродовж останніх чотирьох років я під час відпустки постійно їздила на сезонні роботи: на збір полуниці та лохини», – розповідає жителька Залізниці.
Однак через деякий час ця ж фундація оголосила набір і на посади вчителів. Тож пані Олена відразу, як дізналася про це, подала свою кандидатуру. Пройшовши відбір, жінка розпочала пошук оренди житла. А через деякий час вирушила з дітьми в дорогу – до міста Вроцлав.
Школа, в якій Олена Володимирівна навчає, а її дітки здобувають освіту, є повністю українською. Її створили спеціально для українських дітей, аби вони і закордоном мали можливість отримувати якісну освіту. Навчання є безкоштовним, діти регулярно отримують різного роду допомогу. Наприклад, першого вересня їм вручили портфелі з усією необхідною канцелярією. Також, як розповідає наша землячка, для школярів 1-3 класів усі зошити надаються на безоплатній основі. Безкоштовно щодня харчують учнів та їхніх наставників. «Фундація «Незламна Україна» робить колосальну роботу. Адже українські діти, котрі пішли у звичайну польську школу, там губляться і втрачають свою національність. У нашій же школі, де освіту здобуває понад 500 дітей, навпаки, ми прищеплюємо вихованцям любов до Батьківщини, формуємо в них українську свідомість. Загалом від цієї фундації нині діє три школи», – зазначає Олена Середа.
Її доньки спокійно перенесли такі зміни в житті. Швидко адаптувалися і потоваришували зі своїми однокласниками. Натомість семикласнику Любомиру важко це дається. Адже він, як розповідає його мама, дуже важко переніс втрату тата. «Дівчата менші, ще не зовсім усе розуміють. А син після поховання Івана трішки замкнутий став. Каже, що обов’язково повернеться додому, й узагалі не бачить свого подальшого життя в чужій країні. Бо для нього, як і для його тата, Україна – понад усе», – розповідає пані Олена.
Вибір поїхати до Польщі для неї також був скоріше вимушеним, ніж бажаним. Адже ніщо не ладне замінити рідного дому, рідної землі, де серцю все таке миле й дороге. Тож Олена Володимирівна, як і кожна свідома громадянка України, мріє про перемогу та мирне небо над усією Батьківщиною. І, переконана жінка, кожен із нас має свій фронт у цій кровопролитній російсько-українській війні. Її ж фронт – освітянський. Окрім викладання математики та фізики, вона, як і кожен педагогічний працівник у тій школі, є психологом для дітей. Адже школярі там – із різних куточків України: хтось їхав зі спокійної території, хтось, у прямому значенні слова, втікав із рідними з-під обстрілів та ліз по мінному полю, хтось втратив домівку. У кожної дитини – своя історія. Своя воєнна травма. «І наше завдання – усіляко підтримувати дітей, навчати та плекати любов до України та всього українського. Навіть якщо ми зараз перебуваємо в чужій країні. Бо, упевнена, коли здобудемо перемогу, хоча б якийсь відсоток цих дітей повернеться до України. І ми обов’язково теж», – з оптимізмом каже Олена Середа.
