Минуло понад рік відтоді, як у Березичах сталася історія, яку нині багато хто називає прикладом справжньої громади в дії. Поки бюрократичні процедури затягувалися, люди не залишилися осторонь. Вони згуртувалися і зробили те, що могли, – разом. Дерев’яний міст через Стохід нині — це не просто інженерна споруда. Це символ взаємної підтримки, довіри та відповідальності одне за одного. А ще — наочний доказ того, що громада може бути сильною навіть тоді, коли стикається з обмеженнями, які не залежать від людського бажання.
У пастці «нічийного» права
Побудований у 2011 році міст з’єднує села, полегшує шлях до полів, пасовищ і щоденної роботи. Для мешканців Березич, Воли та Нових Березич він давно став частиною повсякденного життя.
Втім, із юридичного погляду ситуація виявилася значно складнішою. Об’єкт не перебуває на балансі жодної установи — він фактично випав із правового поля. Саме ця обставина і стала ключовою проблемою, яка з роками лише загострювалася.
Коли дерев’яне полотно почало руйнуватися, стало зрозуміло: чекати більше не можна. Люди почали звертатися до різних інстанцій, намагаючись розв’язати ситуацію у правовому полі.
— Ми зверталися всюди: до народної депутатки, до селищної ради, до дорожніх служб. Приїздили комісії, фіксували стан моста, але швидкого рішення не було, — пригадує активістка Ольга Шпанчук.
І це було не питанням байдужості, а складної юридичної колізії, у якій опинилися всі сторони.
Коли громада бере відповідальність
У 2024 році ситуація стала критичною. Загроза безпеці людей була реальною, альтернативного шляху фактично не існувало. І тоді громада ухвалила непросте, але відповідальне рішення — тимчасово взяти ініціативу на себе.
Місцеві активістки Ніна Капець та Ольга Шпанчук стали одними з тих, хто згуртував людей довкола спільної справи. Розпочався збір коштів на ремонт.
Сума, яку вдалося зібрати, говорить сама за себе — 58 205 гривень. Це не грант і не бюджетні кошти. Це внески мешканців трьох сіл — по гривні, по сотні з кожної хати. Але найціннішим ресурсом стали не гроші, а довіра.
Ольга Шпанчук взяла на себе фінансову відповідальність і прозоро відзвітувала перед людьми. На сходах селян у грудні 2024 року вона детально пояснила, куди пішла кожна гривня.
Цей етап не був простим: процес супроводжувався юридичними труднощами, емоційними суперечками, навіть судовими моментами. Але громада витримала і цей іспит.
Робота зроблена, але питання залишилися
Міст відремонтували. Люди знову можуть ним безпечно користуватися. Здавалося б, справа вирішена. Та насправді це лише проміжна точка.
Юридичний статус переправи так і не визначений. Зважаючи на те, що міст дерев’яний, мине рік-два — і він знову почне руйнуватися. А отже, знову потребуватиме ремонту.
— Ми розуміємо, що йде війна, що в громаді багато критичних потреб. Але міст — це безпека і зв’язок. Якщо він знову зруйнується, нам щоразу доведеться збирати кошти самотужки? Ми хочемо не конфлікту, а підтримки й спільного рішення, — каже активістка Ніна Капець.
Саме з таким настроєм люди ініціювали колективне звернення до Любешівського селищного голови з проханням розглянути ситуацію на сесії. Втім, відповідь знову була тією самою: наразі вирішити проблему юридично неможливо.
Не відмова, а межі можливого
У селищній раді наголошують: проблему знають і розуміють. Однак можливості органу місцевого самоврядування обмежені чинним законодавством.
Заступник селищного голови Володимир Сергійчук пояснює, що ситуація з мостом — приклад складної правової колізії.
З одного боку, за наявною інформацією, міст будувався КСП «Україна», яке юридично не ліквідоване, а отже, об’єкт не може бути визнаний безгосподарським. З іншого — оформлення його в комунальну власність суперечить Водному кодексу України, адже мости розташовані на землях державної власності.
— Ми б раді допомогти громаді, але маємо діяти виключно в рамках закону. Будівництво нового моста — це десятки мільйонів гривень, яких у бюджеті громади немає. А жодна проєктна організація не візьме на себе відповідальність за стару дерев’яну конструкцію, — зазначає Володимир Сергійчук.
Пішохідний компроміс: можливість чи виклик?
Раніше на сходах селян житель Березич Олександр Пасевич запропонував варіант, який у деяких громадах України ставав виходом із подібних ситуацій — оформлення споруди як пішохідної переправи.
Такий статус дозволяє:
- вивести об’єкт із транспортної інфраструктури;
- спростити технічні вимоги;
- утримувати переправу як об’єкт благоустрою.
Зазвичай процедура передбачає рішення ради або виконкому, технічний огляд, взяття на баланс та встановлення обмежень для транспорту.
Однак для Березич це означало б втрату можливості проїзду техніки. А отже — серйозні незручності для селян, адже міст є справжньою «дорогою життя», що з’єднує село з довколишнім світом.
Міст, що тримає людей разом
Березичівський міст і далі скрипить під колесами й кроками. Але тримається він не лише на дошках і балках. Він тримається на рішенні людей не відвертатися одне від одного. Це приклад того, як соціальна згуртованість реально рятує громаду тут і зараз. Коли офіційні механізми зупиняються на межі закону, люди знаходять ресурси самостійно — гроші, час, відповідальність.
Та така ініціатива потребує підтримки. Вона не може замінити системні рішення і чітку відповідальність за інфраструктуру. Бо коли «народний ремонт» стає щорічною нормою, згуртованість виснажується.
Міст у Березичах поки що тримається. Питання лише в тому, чи зможе громада й надалі тримати його сама. Бо хоча формально він «нічий», насправді він потрібний усім.
Наталія Муха.
Розлогий матеріал на цю тему читайте у газеті “Нове життя”
- Цей матеріал підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)». Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
