Солдат, 14 окрема механізована бригада імені князя Романа Великого, житель села Судче.
(9 жовтня 1998 – 31 березня 2022)
Загинув на Миколаївщині.
Дитинство і юність Владислава Оніщука минули у селі Судче. Тут він закінчив місцеву школу. Потім навчався у Любешівському технічному коледжі Луцького НТУ, де здобув фах маляра, муляра, штукатура. У порівняно недалекому 2017 році став випускником цього навчального закладу. А вже через короткий проміжок часу одягнув військовий однострій. Адже не ховався, свідомо прагнув захищати Україну.
Тож у 2018 році підписав контракт та поповнив лави Збройних Сил України. Три роки був у зоні проведення бойових дій на Сході України, а тут, на Поліссі, його чекала мама, молячи Бога, аби оберігав її кровинку на війні.
Коли ж термін контракту завершився, наш земляк почав їздити на сезонні заробітки до Польщі. До пів року пробув там, аж почув жахливу звістку про початок повномасштабного вторгнення росії. Владислав Оніщук, маючи за плечима досвід служби, ані миті не вагався – навіть не забравши всі речі у сусідній країні, відразу повернувся додому, щоб стати на захист України. 2 березня 2022 року добровільно поїхав боронити рідну землю від ворога.
Але вже за неповний місяць, 31 березня, у результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання у Миколаївській області, Владислав Оніщук загинув.
Воїн посмертно удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня.
Похований на кладовищі села Судче.
Вічна пам’ять і слава Герою!
