Суспільне Культура у партнерстві з Українським Радіо опублікували текст Радіодиктанту національної єдності 2024.
Його авторкою стала письменниця Оксана Забужко, а читав поет та військовий Павло Вишебаба.
Результати радіодиктанту оголосять, коли комісія опрацює всі листи.
Магія голосу
Спочатку був “брехунець”. З нього починався день: клац! — і пронизливе рокотання перших тактів “Реве та стогне…”, а за ним примусово-бадьоре “Говорить Київ!” давали знак, що з-під теплої ковдри хоч-не-хоч пора вилізати.
Діти люблять чутися в гурті. Було приємно думати, що цієї миті по країні мільйони дітей так само збираються до школи, а їхні тати-мами — на працю, і всіх нас об’єднує голос із радіо. Людський голос — то взагалі матерія магічна, в нього можна закохатись, навіть не бачивши носія. “Оксано, Оксано, я чую твій голос, то вітер мені з України приніс”, — під це танґо й досі танцюють на весіллях, не підозрюючи, що це фольклор засланчий, гулагівський — не до коханої дівчини звернений, а до легендарної співачки Оксани Петрусенко, чий спів у сталінські роки Всесоюзне радіо доносило і в сибірську пущу.
А в 1960-1980-ті, коли єдиною дозволеною формою патріотизму було вболівання за київське “Динамо”, Україна була закохана в голоси футбольних коментаторів. Їх упізнавали з півслова, в їхніх модуляціях ловили, мов ковток свіжого повітря, солідарність зі “своїми” і обурення привілеями москвичів, котрим безсоромно підсуджували судді у вирішальних матчах. Аж дивно, яке багатство сенсів здатен виражати людський голос самою лиш інтонацією!
Згодом телевізор притупив нам на те слух.
Та, попри всі зміни технологій, от уже сто років Україна звучить в ефірі планети власним голосом. І нашого голосу більше нікому й ніколи не вимкнути й не заглушити».
