(12 лютого 1975 – 19 жовтня 2025)
Штаб-сержант, 31-а окрема механізована бригада ім. генерала-хорунжого Леоніда Ступницького, житель Березич
Загинув на Дніпропетровщині
Зірка життя воїна загорілася в Березичах. Змалечку, слухаючи розповіді бабусі про дідуся, який загинув на фронтових дорогах Другої світової, Василь знав, що таке війна. У його серці завжди жила любов до України і водночас ненависть до всього, що хоче знищити Батьківщину. Так було і в роки навчання у школі, і під час служби в армії, і коли повернувся додому.
Мабуть, саме тому в ті роки, коли на Схід України посунула російська орда, Василь Миколайович вирішив добровольцем іти захищати рідну землю. Хоча як батько чотирьох на той час неповнолітніх дітей міг залишатися вдома, він свідомо одягнув військовий однострій. Пройшов «учебку», а потім у складі 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади воював на Сході. Через рік він повернувся додому. Але невдовзі знову вирішив іти воювати. І так – не раз. Неодноразово підписував контракт зі Збройними Силами України. Бо, побачивши, що коїть окупант, не міг залишатися байдужим.
На початок повномасштабного вторгнення росії Василь Петрик перебував у Авдіївці. Там воював доти, доки не отримав поранення. Але навіть це не зупинило його – щойно трохи підлікувався, знову вирушив у зону бойових дій. Восени 2022 року отримав чергове поранення й повернувся додому. Служив у другому відділі Камінь-Каширського районного ТЦК та СП, був командиром взводу охорони. Однак воїн, який провів на фронті стільки років, не міг залишатися на відносно мирній території. І навесні 2025 року знову добровільно вирушив на Схід – продовжити справу, якою жив: у складі 31-ї окремої механізованої бригади ім. генерала-хорунжого Леоніда Ступницького гнати окупанта з української землі й наближати Перемогу. Та, на жаль, дочекатися її Василю Петрику не судилося. 19 жовтня його життя обірвала війна.
Поховали воїна у Березичах.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Нагороджений орденами «За мужність» ІІ і ІІІ ступенів.
