У кожного фронтового Героя є своя тиха правда про війну — без пафосу, без гучних слів, а просто через щоденну роботу, безсонні ночі, втому, небезпеку і відповідальність. Саме з таких правд складається історія воїна Анатолія Зімича із села Деревок.
Колись він, як і всі, жив звичайним життям: працював, ростив дітей, будував плани на майбутнє. Свого часу пройшов строкову службу, тож знав, що таке армійська дисципліна. Але ніколи не думав, що вона повернеться у його життя так стрімко й боляче.
24 лютого 2022 року назавжди змінило все. Перші вибухи, перше виття сирен – і саме в ті перші дні невідомості на світ з’явився його довгоочікуваний синочок Матвійко. У родині вже підростали дві донечки, але маленький син був особливою радістю – продовженням роду, гордістю, мрією. Його так чекали Анатолій та Альона, мріяли, як він зростатиме під мирним небом, як вони разом радітимуть його першим крокам, першим словам. Але натомість його перший плач батьки почули під виття сирени про повітряну небезпеку, а перші дні життя часто минали в укритті лікарні.
Певний час Анатолій Васильович не підлягав мобілізації: троє неповнолітніх дітей давали відтермінування. Він працював, тримав дім, жив кожним крихітних моментом дитинства сина, які тепер бачить здебільшого лише через екран телефону.
Коли старшій дочці Вероніці виповнилося 18, відтермінування завершилося. Тож невдовзі Анатолій Зімич пройшов військово-лікарську комісію і був визнаний придатним до служби. 14 грудня 2023 року він отримав повістку. 19-го – став у стрій. А вже 22 грудня вирушив на Схід.
Шлях був стрімким і без часу на роздуми. Наш земляк опинився в 100-й окремій механізованій бригаді, яка на той час перебувала на одному з найгарячіших напрямків фронту. Воїн заступав на складні позиції, а тут, удома, у сльозах молилася і чекала вістки від коханого дружина. Переживали за сина батьки, хвилювалися за тата доньки.
– Перші місяці були дуже тяжкі. Там, де ми служили, то це було справжнє пекло, – пригадує Анатолій Васильович.
Але є у нього річ, яку він робить на інстинктивному рівні – ремонтує техніку. Він має до цього природний хист та й робота на станції технічного обслуговування не минула дарма. Його знання оцінили – і забрали до ремонтного батальйону. Так там і служить наш земляк донині.
– Дехто думає, що тут безпечно. Однак ми працюємо поруч із бойовими машинами, які щойно повернулися з виходу. Достатньо одного удару – і немає ні машини, ні тих, хто біля неї. На жаль, підступний ворог вистежує наші позиції. Тож довелося втрачати побратимів… – стримано каже деревчанин, бо біль утрати тих, із ким служив разом, не минає й через місяці.
І такі випадки вкотре доводять, що рембат – це аж ніяк не тил. Це теж фронт, тільки інший. Постійні переїзди за бригадою, нові ділянки роботи, обстріли, «прильоти», втрати. А ще кожна відремонтована машина – це чиєсь збережене життя. Тому так важлива кожна деталь, кожна запчастина, кожен рух.
– Один вихід – і техніка горить, ламається, потребує запчастин. Тому роботи вистачає завжди. Це суцільний коловорот, – каже Анатолій Зімич.
І саме тому його праця – це величезна частина нашої оборони. Бо на ній тримається можливість бійців виїхати і повернутися. За неї й отримав наш земляк відзнаку командира бригади «За оборону рідного краю».
…Ось так і проходить кожен день служби деревчанина: у роботі, в обережності, аби «не прилетіло», у думці про рідних. Нині Анатолій Васильович мріє про дуже прості речі: бачити, як росте син, чути радісний сміх доньок не в телефоні, а вдома, працювати з родиною в полі в мирному Деревку, сісти з родиною та кумами за стіл і просто бути поруч. Кожна його коротка поїздка додому – це ніби торкнутися іншого життя. Але час минає швидко, і треба знову повертатися туди, де він потрібний найбільше. Тому найголовніше бажання воїна – не медалі, не гучні промови чи визнання, а просто повернутися назавжди додому і бачити, як росте його Матвійко, той самий хлопчик, який з’явився на світ під сирени та тривоги. Анатолій Зімич вірить: його син та доньки житимуть під мирним небом – під чистим, світлим, тихим небом, яке нині виборюють такі, як він. Бо заради цього він щодня вдягає форму. Заради цього працює, терпить, тримається. Заради цього не здається і робить свій внесок у наближення Перемоги.
