Житель Гірок Віктор Зелик ще у 2015 році за власним покликом серця вирішив служити. Він пройшов стежками Антитерористичної операції спочатку у складі 95-ї бригади, згодом доєднався до військової родини 14-ї бригади. Коли ж почалася повномасштабна війна, знову зодягнувся у військовий однострій,адже не міг і не хотів стояти осторонь цих подій.
Віктор Зелик у цивільному житті працював у НПП «Прип’ять-Стохід» від початку його створення. Обіймав посаду заступника начальника Ветлівського ПНДВ. Однак у лютому 2015 року виявив бажання стати на захист України, тож добровільно пішов до військкомату. «У складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади ми вирушили у зону бойових дій. Був десантником. Звісно ж, таке моє рішення дружина прийняла емоційно, не обійшлося без істерики. Але згодом прийняла мій вибір», розповідає Віктор Сергійович.
Весною 2016 року наш земляк звільнився зі служби й повернувся до цивільного життя. От тільки не надовго. Адже у грудні того ж року він знову пішов служити, уклавши контракт із ЗСУ на пів року. Цього разу Віктор Зелик доєднався до складу 14-ї окремої механізованої бригади. «Демобілізувався влітку 2017 року й повернувся до своєї роботи в парку. Вже на той час отримав посвідчення учасника бойових дій», пригадує захисник.
Корективи у мирне життя внесла повномасштабна війна. Гірківчанин відразу ж після подій 24 лютого почав зв’язуватися зі своїми товаришами, з якими разом служив у АТО, й усі схилялися до однієї думки: треба їхати в частину в Житомир і ставати на захист України.
«Зі мною в 2016 році разом служив односельчанин Вітя Гречко (наразі служить у Нацгвардії), то ми з ним і планували їхати в частину. Але вже тоді повідомили, що дорога перекрита. Тож я набрав у місцевий військкомат, однак сказали, що людей вистачає. Тому я і звернувся до прикордонників», – розповідає Віктор Сергійович.
Тож 28 лютого 2022 року наш земляк уже був у строю. Спочатку ніс службу в Дольську, потім у Ветлах. Згодом у складі прикордонної комендатури швидкого реагування 6 прикордонного загону вирушив у зону бойових дій. То був квітень. Він був снайпером, мав серйозні завдання, які завжди намагався вирішувати самовіддано та професійно.
От тільки недовго довелося торувати фронтові дороги гірківчанину. На власні очі побачивши всі жахіття повномасштабної війни й маючи досвід служби в зоні АТО, Віктор Зелик зазначає, що це дві великі різниці.
«У 2022 році то був жах. Я такого не очікував, якщо чесно. Якраз ми були в районі Авдіївки, населений пункт Новокалинове. Тоді росіяни прорвали фронт, і нас, сорок прикордонників, прикомандирували до 35-ї бригади морської піхоти штурмувати. Частину позицій ми забрали в окупантів, але від штурму самі перейшли в оборону. І 20 квітня я вже отримав серйозне поранення», – оповідає житель Гірок.
Напередодні він зателефонував до рідних, повідомивши, що заступає на позиції й кілька днів не виходитиме на зв’язок. От тільки й подумати не міг, що із позицій опиниться в реанімації.
Той злощасний день Віктор Зелик пам’ятає детально.
– Нас тоді застали зненацька. Ми потрапили під обстріли в місці, яке не було готове до оборони. Були якісь невеликі ями, то в них ми і ховалися. Над нами літали квадрокоптери: і наші, і русаків. Тут передали інформацію, що в наш бік рухається група із десяти чоловік. Із тої ями стріляти було незручно, тому я виліз наверх. Цю атаку ми відбили. Але квадрик відслідковував нас, і вони запустили міномети. Ну от одна із мін недалеко від нас приземлилася. Напевно, в якийсь момент я все-таки втратив свідомість, бо якщо згадую, то таке відчуття, як ніби дивлюся у глибокий колодязь. Отримав сильне поранення в щелепу, язик. Говорити не міг, мав сильну контузію. Пригадую, що бачу, як товариш стріляє, але звуку не чую. До нас прийшов медик із 35-ї бригади і надав першу допомогу, наклав мені пов’язку. Іти я міг, і це вже було добре. Пішли ми на сусідню позицію до наших хлопців. І там уже поранених було дуже багато, евакуаційний транспорт не встигав усіх забирати. Коли забирали наших «трьохсотих» і мені не вистачило місця, я отоді вже запанікував. Але хлопці мене не лишили. Доставили нас до Очеретяного, де вже чекали «швидкі», – пригадує пережите Віктор Сергійович.
А далі розпочався довгий, нелегкий і моментами дуже виснажливий шлях лікування. Від Дніпра, де робили перші операції, до Польщі, де упродовж двох місяців наш земляк перебував на лікуванні.
«У Дніпрі, коли я прийшов до тями, то в медсестри жестами попросив, щоб дала мені аркуш і ручку. Написав номер телефону дружини й попросив до неї набрати, розповісти, де я знаходжусь, бо ж розумів, як рідні хвилюються. Вже на другий день вона була у мене в палаті. Після Дніпра мене направили в Київ, у госпіталь прикордонної служби. Потім після лікування та певної реабілітації я поїхав до Польщі. Лікування за кордоном було безкоштовним, адже все це робилося через Міністерство внутрішніх справ», - пригадує захисник.
За плечима Віктора Зелика – шість операцій. Попереду нашого земляка чекає сьома, пластична, котру йому має зробити американська місія у Львові. «Щелепа моя постраждала дуже сильно. Я довгий час не міг говорити, є проблеми із харчуванням. Звісно ж, і зовнішній вигляд мав відповідний. Наразі уже почуваю себе відносно нормально», - розповідає про своє поранення Віктор Зелик.
Наразі ж він, попри проблеми зі здоров’ям, продовжує служити. У стрій повернуся від лютого нинішнього року, коли його комісія визнала обмежено придатним. Працює прикордонником недалеко від рідної домівки, постійно підтримує зв’язок зі своїми бойовими побратимами й мріє про здобуття перемоги над російськими окупантами.
До слова, за період служби Віктор Зелик неодноразово отримував високі нагороди. Й це лише свідчить про одне: наш захисник-земляк свої військові обов’язки виконував професійно та самовіддано.
Мирослава Струк.
Фото з особистого архіву Віктора Зелика.
