Сержант, 65 окрема механізована бригада, житель села Седлище
(3 червня 1972 – 19 грудня 2022).
Загинув на Запоріжжі.
Сергій Пугач був найстаршим сином у батьків. От тільки життєва зірка тата згасла ще понад 20 років тому. Він мав сестру та брата, тож завжди разом усе ділили, разом раділи, разом сумували. Чоловік змалку був привчений до праці на землі. Тож щороку тяжко трудився в полі, вирощуючи не один гектар картоплі та зернових. Завжди старався заробляти копійку в сім’ю, встигав і на вахту їздити, й інколи фурою за кордон із сином та зятем. Як і заведено, збудував власний дім, справив весілля трьом дітям, радів народженню онуків, допомагав облаштували власні гнізда своїм нащадкам.
Влітку 2022-го Сергію Володимировичу виповнилося лише 50. Зі славним ювілеєм його вітали кохана дружина, любляча мама, найкращі три доньки та син, зяті, невісточка й улюблені 5 внучат. Подарували своєму найдорожчому надувний човен, адже він обожнював риболовлю, тішився спійманим трофеям і мріяв про ще не один вихід на воду. От тільки подарунком скористатися так і не встиг. І тоді, задмухуючи свічку на торті, який із любов’ю приготувала найменша одинадцятирічна донечка Ангелінка, в думках було одне бажання – закінчення війни. Сергій Володимирович найбільше мріяв, щоб його рідні жили у мирній, квітучій Україні. Тож коли вручили повістку, відразу пішов до військового комісаріату.
Від моменту проводжання на війну пройшло лише трохи більше двох місяців. Підлікувавшись у госпіталі від бронхіту, отриманого через сирість в окопах (бо, як казала одна із доньок, вони відрами воду виносили), він знову вирушив на службу. Вранці 19 грудня зателефонував дружині й повідомив, що іде на позицію, подзвонить, як повернеться. От тільки той день став для нього фатальним.
Додому воїн повернувся у домовині. Поховали захисника у селі Седлище.
Вічна пам’ять і слава Герою!
