13 березня обірвалося життя солдата 14 окремої механізованої бригади ім. князя Романа Великого Леоніда Літвинчука.
Народився наш земляк у селищі. Але потім тривалий час проживав на Харківщині. Коли ж сімейне життя не склалося, повернувся у рідне містечко, до сестри й брата. Почав, як і більшість наших краян, їздити на сезонні заробітки. Адже руки мав золоті. Останнім часом їздив на вахтову роботу в Київ, працював на екскаваторі. Саме там, у столиці, і застала його звістка про повномасштабне вторгнення росії. Ворог підступав усе ближче до Києва. Тож Леонід Літвинчук не міг декілька днів виїхати звідти, аби добратися до Любешова. Лише 2 березня йому це вдалося. А наступного дня він відзначав своє 50-річчя. І тоді ж упевнено переступив поріг місцевого військкомату та записався в добровольці. 4 березня попрощався з рідними та вирушив у дорогу, аби зі зброєю в руках боронити Батьківщину від окупанта. Потрапив у 14 окрему механізовану бригаду. Пройшов невелике навчання і 22 березня прийняв свій перший бій.
Разом із побратимами він побував у найгарячіших точках земного воєнного пекла. Неодноразово був поранений та контужений. Через тяжкі травми Леоніда Літвинчука перевели у Володимир. Але, на жаль, проклята війна вбиває не лише кулею. Її згубні наслідки підривають здоров’я навіть найсильніших. Серце воїна Леоніда Літвинчука, котрий пройшов найзапекліші фронтові дороги, зупинилося тут, на Волині.
Поховали воїна на зарудчівському кладовищі.
Вічна пам’ять і слава Герою!
