(18 березня 1981 – 15 жовтня 2025)
Солдат, 5 окрема штурмова Київська бригада, житель Люб’язя
Загинув на Запоріжжі
Він був простим чоловіком із поліського села. Тихим, непоказним – як більшість поліщуків. Руслан Сергійович мав брата, життя якого обірвалося передчасно, і сестру Людмилу – вони народилися двійнятами. Навчався у місцевій школі. Учився, як усі, мріяв, як усі. А невдовзі після того, як відшуміли акорди випускного вальсу, юнака покликала строкова служба. Виконав свій обов’язок, повернувся – і жив просто: працював, господарював. Одружився.
Життєва стежина нашого земляка не мала крутих поворотів чи особливих подій. Проста сільська рутина – робота, господарка, поле, дім. Але були події, які назавжди змінили його серце: народження двох дітей – сина Олександра і донечки Софії.
Коли на початку квітня Руслана Сергійовича мобілізували, він сприйняв це спокійно. Без зайвих слів сказав: «Значить, так треба». І пішов захищати Україну. Спочатку тривалий час перебував на одному з навчальних полігонів. У нього були проблеми зі здоров’ям, тому деякий період проходив лікування. Чотири місяці служби минули у відносно безпечному місці. Але війна все ближче підходила до його долі. Руслан Русило потрапив до штурмової бригади. І на Сході почалася його справжня фронтова історія.
За словами рідних, уже під час перебування на Сході люб’язівець отримав травми – опіки. Тому деякий час лікувався. Але вже невдовзі знову заступив на позицію. Ще 13 жовтня Руслан Русило розмовляв телефоном зі своїми рідними. Його голос був спокійний, стриманий, як завжди. Ніхто навіть не здогадувався, що та розмова – остання.
Через два дні на Запоріжжі під час одного з боїв життя Руслана Сергійовича обірвалося.
Поховали воїна у Люб’язі.
Вічна пам’ять і слава Герою!
