Новорічно-різдвяний цикл — один із найсимволічніших періодів року для українців. Це не просто календарні дати, а живі традиції, що передаються від покоління до покоління: від Святої вечері з дванадцятьма пісними стравами до першої колядки, від очікування Різдва до щедрування. Для багатьох саме в ці дні особливо відчувається зв’язок із родом і домом — навіть тоді, коли дому як такого поруч уже немає.
У такі моменти дім вимірюється не метрами, а запахом куті, тихою молитвою, голосом колядки й спогадами про тих, кого бракує за святковим столом.
Особливо гостро це відчувають люди, яких війна змусила покинути рідні місця або повернутися додому після років життя в іншому регіоні. Бо традиції — це те, що мандрує разом із людиною, навіть коли дорога веде не до радості, а до порятунку.
Любешівщина нині — один із тих куточків країни, де добре видно: традиції не зникають разом зі зміною адреси. Навпаки — вони оживають, переплітаються з іншими звичаями й збагачують культурне життя громади. Особливо це помітно в історіях людей, які через війну повернулися з Харківщини або, навпаки, роками живуть на Сході, але й досі носять у собі Полісся.
«Навіть далеко від дому берегла рідне, поліське»
Так про себе говорить Анастасія Михалік — уродженка села Деревок. Понад пів століття вона прожила на Харківщині, у Золочівській громаді. Там виросли її діти й онуки, там залишилася хата, яка з часом стала рідною. Та війна змусила вдруге в житті змінити дім і повернутися туди, де «закопана пуповина».
Разом із донькою Галиною Шаріповою пані Анастасія привезла на Любешівщину не лише найнеобхідніше, а й досвід поєднання східних і західних новорічно-різдвяних традицій.
«На Харківщину я поїхала не одна. Із нашого Деревка там опинилися й подруги. От ми разом і берегли поліські традиції, не забували їх, — пригадує жінка. — Бо, як на мене, на Заході цьому приділяють більше уваги».
Святвечір у її родині завжди починався з молитви. Обов’язково варили кутю — густу, з маком, таку, як у дитинстві. Намагалися дотримуватися дванадцяти пісних страв, навіть коли було непросто.
«Це була не просто їжа, а пам’ять про маму, про дім, — додає донька Галина. — Уже тут, на Любешівщині, я побачила, що багато традицій у нас із Харківщиною схожі. Наприклад, на Щедруху там теж ходять перебранці. Між Сходом і Заходом значно більше спільного, ніж здається».
Живучи на Харківщині, пані Анастасія навчилася готувати й місцеву випічку. Тепер ці страви стали частиною родинного меню вже на Поліссі — як ще один доказ того, що традиції не зникають, а доповнюють одна одну.
«Моя Любешівщина — в колядках і відчутті дому»
Інша історія — про Інну Яковлеву, уродженку Любешівщини, яка понад двадцять років живе на Богодухівщині. Вона поїхала туди у 2001 році, вийшовши заміж, але зв’язку з рідним краєм не втратила.
«Поліських традицій я не забуваю. Готую страви, як мама: голубці, холодець. Хоч і полюбився мені місцевий холодний борщ», — з усмішкою розповідає жінка.
Та найголовніше — це різдвяні звичаї. Працюючи в клубі села Степне, пані Інна дала нове життя колядуванню і щедруванню.
«Я звикла, що на свята має бути багато колядок і щедрівок. Я з цим виросла», — каже вона.
Кілька років поспіль мешканці села вдягалися в автентичний одяг і ходили колядувати вулицями. Нині ж ці традиції поставили на паузу — через близькість до зони бойових дій. Але навіть тепер, зізнається жінка, вона обов’язково колядує телефоном рідній Лобні — тими словами, що назавжди оселилися в серці.
Розлогий матеріал про історію землячок читайте у сьогоднішньому номері «Нового життя» від 25.12.2025 року.
Наталія МУХА.
