Солдат, 14 окрема механізована бригада ім. князя Романа Великого, житель села Бучин.
(18 травня 1973 – 29 листопада 2024).
Помер, втративши здоров’я внаслідок бойових дій, пов’язаних із захистом Батьківщини.
Він був єдиним сином у матері, котра виховувала його самостійно. Навчався у місцевій школі. Відслужив строкову армію. Повернувся. Жив разом із ненькою у простій хатині на одній із вузеньких вуличок Бучина. Добряком та невідмовним трудягою знали його односельці, називаючи ніжно Толиком.
Та оцей розмірений тихоплинний ритм життя, як і в ріці, на якій часто рибалив чоловік, враз зупинила війна, котра прийшла в Україну ще у 2014 році. Анатолія Столярчука мобілізували до війська. Понад рік був у строю житель Бучина. Щоправда, служив на відносно мирній території, не перебуваючи на самому фронті. Демобілізувався. Повернувся до буденного сільського життя. У 2017 році згасла свічка долі матусі. Тож Анатолій Адамович зостався проживати в батьківській хаті сам. Помаленьку хазяйнував. Аж допоки в його життя, як і всіх нас, не увірвалася Велика війна.
Його мобілізували влітку 2022 року. Потрапив наш земляк у волинську 14 бригаду. І буквально через трохи вирушив у саме пекло війни – на схід. Там мужньо боронив рідну землю від російського загарбника. Отримував поранення, але, підлікувавшись, знову повертався до побратимів. Аж доки ворожий снаряд не приніс надто тяжке поранення черевної порожнини. Тож, зважаючи на такі тяжкі травми, Анатолія Столярчука демобілізували, він отримав другу групу інвалідності внаслідок війни.
Нелегко було йому повертатися до нормального життя, бо ж пережите підірвало неабияк здоров’я. Час від часу підліковувався у шпиталях. Але війна вбиває не лише кулями. Її згубні наслідки підкрадаються поволі, непомітно, роблячи свою темну справу. Серце Анатолія Адамовича передчасно зупинилося.
Поховали його у селі Бучин.
Вічна пам’ять і слава українському захиснику!
