Нещодавно Іван Теремко, священник з прикарпатського села Глушків Городенківської громади, повернувся з фронту. Це вже його четверта поїздка на передову з початку повномасштабного вторгнення. Разом з городенківськими волонтерами «Безстрашні» отець Іван везе бійцям допомогу – автомобілі, дрони, протидронове обладнання, генератори, продукти, медикаменти… І не нарікає на нестерпний біль, адже уже 22 роки ходить на протезах. Про те, що побачив на передовій, розповідає «Віснику+К».
У день ампутації руки… ожили
Життєрадісного священника Івана Теремка знаю дванадцять років. Його життя змінило 2 січня 2002 року. У той день він зі своїм сімдесятилітнім паламарем потрапили у снігову пастку. Отець Іван тоді дуже замочив ноги, тож паламар сам пішов у село шукати допомогу. Священника знайшли через добу, паламаря – на третій день. А зустрілися разом, коли обох везли на ампутацію ніг. Стояло питання і про ампутацію рук, які в отця Івана на 85 відсотків були обморожені. Та у день, на який призначили операцію, руки почали оживати! Самі медики казали, що це чудо, і, можливо, пов’язано з тим, що під час богослужіння отець носить чашу.
– Коли я побачив, що відрізали не одну ногу, а обидві, сльози горохом котилися. І своїй Галині у відчаї повторював: «Лишай мене, ти молода, піднімай малих дітей. А я буду доживати в інтернаті». Мені було 35 років.
Та дружина була поряд усі вісім місяців лікування! Заспокоювала, що все буде добре. Хоча мало хто вірив, що отець Іван взагалі житиме. Дуже допомагали йому рідні, знайомі, єпархія, односельчани. Як тільки священник став на ноги, приступив до служби в церкві. У перші роки було важко, коли в один день відправа, похорон, вінчання, хрестини. Але на біль не зважав: тріснула шкіра – з протеза вилив кров, зціпив зуби і знову пішов. Розповів отець Іван, як одного разу на цвинтарі, коли вже труну запечатав, протез… зламався. Але вдома цвяхом прибив, дротами скрутив – і пішов до церкви. Бо у храмі чекали наречені на вінчання!
Відтоді Іван Теремко видав заміж двох доньок, дочекався онуків. І безмежно дякує своїй турботливій дружині, яка у хвилини відчаю і біди стала надійною опорою. Він керує церковним хором, їздить за кермом звичайного автомобіля, хазяйнує у саду і на городі, навіть хату сам поштукатурив і на весіллі танцює!
На війні хлопці просять сповіді
Цього року після Водохреща увесь світ облетіло вражаюче фото, на якому священник Іван Теремко та воїн Володимир Бойчук – обидва без ніг. Володимир втратив ноги і руку два роки тому на донецькому напрямку.
– Я не планував це фото, я приніс Володі йорданську воду і хотів його підбадьорити, – ділиться отець Іван. – Моя історія і цей знімок може стати прикладом для тих, хто зневірився, і вселити надію до нового життя. І ви знаєте, Володя вже став на протези!
Коли почалася велика війна, отець Іван вже чотири рази побував на фронті. На жаль, він не має багато часу й особливо здоров’я, щоб разом з усіма волонтерами їздити на передову. Тож долучився до депутата Городенківської міськради, підприємця Віталія Срайчука та волонтерів «Безстрашних», які повернулися уже з 22-ї фронтової поїздки. Отець Іван їм довіряє, адже знає Віталія з дитинства, вінчав його, охрестив його дитину. Передають бійцям усе, що потрібно, уже відігнали на фронт понад 60 автівок. Цього разу повернулися з Покровська, куди завезли необхідного на понад 600 тисяч гривень. З-поміж іншого везли тонну води.
– Я і ще один хлопець перегнали з Польщі дві машини, підремонтували, – розповідає отець Іван. – Люди зібрали гроші, продукти, гостинці для своїх воїнів – і ми вирушили на фронт. Я сам сів за кермо авто. Побували у Харківській, Запорізькій, Донецькій областях. Зараз із Покровська люди вивозять усе своє майно, яке можна взяти, навіть холодильники на причепах. То страшно, коли людина дбала усе життя і залишилася в штанах і сорочці. Не можу сказати, що ми відчували від місцевих ворожнечу, але помічав колючі погляди. В одному місці за дві години до нас був прильот. Нема там добра. Військові виснажені, психологічно втомлені. Радіють, коли ми приїжджаємо. Якщо буваємо довше на одному місці, то приходять на сповідь. У нас в бусі на панелі спереду стоїть Євангеліє. Вирушаємо завжди з молитвою, благословенням – і в дорогу. Коли є зв’язок, обов’язково телефоную дружині. Я побув там і приїхав додому, я у своїй хаті, маю чим накритися і що з’їсти. Уже звик до болю, а хлопцям на війні в сто разів важче. В одному місці почав їм грати на баяні, співати. Чую: недалеко бабахкає, а я так співаю. Хлопці дивляться, знімають. Розумієте, я побачив на їхніх устах усмішки. Побачив у їхніх очах іскру якоїсь радості, впевненості у собі. І це, знаєте, досить велико!
Олена ПАВЛЮК,
Івано-Франківська область.
