Штаб-сержант, Державна прикордонна служба України, житель села Мукошин
(04 серпня 1984 – 14 травня 2022).
Загинув під час оборони міста Маріуполь на Донеччині.
Зростав Владислав у багатодітній сім’ї, мав двох братів та сестер. Діти були ще й геть малими, коли передчасно обірвалася нитка життя їхнього батька. Тож змалку навчилися усе робити, адже завжди тримали чимале господарство.
Після закінчення місцевої школи Владислав ходив на науку в сусіднє село Гірки, де закінчив 11 класів. А затим вивчився, аби отримати водійські права, й пішов служити в армію.
Півтора року він служив у Десні. Далі повернувся й відразу поїхав на заробітки в росію. Коли ж вернувся звідти, то пішов навчатися на прикордонника. Такий вибір він зробив разом зі своїми двома друзями. Вони усі втрьох навчалися на прикордонників і згодом стали служити. Влад був кінологом, дуже класно вмів контактувати з собаками, разом працювали, успішно виконуючи поставлені завдання. Неодноразово знаходили контрабанду під час перетинання кордону, така була його специфіка роботи була. Коли одружився, то перевівся на службу ближче дому, аби більше часу проводити з сім’єю. З дружиною та донечкою проживали у Проходах, де облаштували для себе дім. Але потім у них не склалося, тому розійшлися. Однак він завжди продовжував спілкуватися зі своєю донькою, любив її.
Декілька років довелося служити нашому земляку в Ягодині. А згодом склалося так, що Владислава Павловича відрядили на фронт. То був ще 2017 рік. Відтоді він фактично завжди перебував на сході України. Був там і на початок повномасштабного вторгнення росії. Востаннє на зв’язок до рідних вийшов 20 березня 2022 року. У невідомості родина Владислава Симоновича жила два з половиною роки. Додому «на щиті» воїн повернувся аж у грудні 2024 року.
Поховали захисника у рідному селі Мукошин.
Вічна пам’ять і слава Герою!
