Звичайний буденний день. Люди поспішають у своїх справах, на вулицях — метушня. У центрі селища діти граються на майданчику, хтось спокійно попиває каву. Але цю ідилію перериває гучний звук сирени, а в телефонах з’являється повідомлення про повітряну тривогу. І — жодної реакції від більшості краян. Адже багато хто переконаний: небезпека — далеко. Насправді ж це далеко не так.
Студентку Софію така байдужість земляків насторожує й дивує. Дівчина добре знає, що таке бути обережним, коли ворог — під боком.
– Я навчаюся в Києві. Там, на жаль, часто чую вибухи. Коли росія вдарила ракетою по «Охматдиту», я була зовсім поруч. Тому під час тривоги завжди намагаюся бути в укритті або хоча б дотримуватися правила «двох стін». А коли приїжджаю додому — ніби потрапляю в іншу країну. Люди тут абсолютно не реагують на сигнал, —
каже Софія.
На четвертому році повномасштабної війни мешканці Любешівщини звикли до того, що ми — тил. Повітряна тривога сприймається багатьма не як загроза, а радше як нагадування про війну. З пам’яті стирається навіть близькість до кордону з Білоруссю. Забулися дні буремного 2022-го, коли на звук сирени люди поспішали до льохів чи офіційних укриттів. Сьогодні ж усе по-іншому.
«Ми звикли»
Це — найпоширеніше пояснення, яке чуємо від місцевих: чому не реагують на сирену, не шукають укриття.
– Спершу ховалися в погребі. І по кілька разів на день туди спускалися — я, діти. Та згодом зрозуміла: якщо вже щось станеться, той погріб не врятує. Залишила там лише найнеобхідніше. Зараз — отримала сповіщення, подивилася, куди летять ракети, і продовжую роботу. Бо ж у нас тихо. Переживаю лише за дітей, які в столиці, —
ділиться 43-річна Альона Оласюк.
– Дуже переживаю. Поки в нас спокійно, але в дітей — ні. Перший «прильот» поруч із ними я не забуду ніколи, —
каже Ольга Максимчук із Любешова.
– Люди звикли до того, що в нас тихо. Але це — ілюзія безпеки. Бо ворог — підступний, —
додає житель Бихова Віктор.
– А якщо й є загроза, то чи маємо де сховатися? У якому стані наші укриття? — запитує пенсіонерка Марія.
Ці настрої підтверджує і наше опитування в телеграм-каналі «Нового життя». Із 255 респондентів:
30% реагують, якщо є інформація про пуски на Волинь;
27% вважають, що у нас тихо — отже, реагувати не треба;
22% переконані, що в нас немає дієвих укриттів;
9% взагалі не зважають на сирени;
лише 6% шукають безпечне місце при кожній тривозі;
1% іде в укриття щоразу.
Що кажуть психологи і рятувальники
Психологиня Інна Горщарук пояснює:
– Люди не реагують через звикання до тривог, втому, апатію або через переоцінку власних сил. Це може бути прояв адаптації до хронічного стресу. Але байдужість зовні не означає, що всередині немає тривоги.
Про цей «ефект звикання» говорять і рятувальники.
– Люди ігнорують сигнал, коли немає наслідків. Але ракетні удари по західних областях уже були й можуть повторитися. Ворога не можна недооцінювати. Укриття рятують життя, —
наголошує Анатолій Слупачик, фахівець сектору цивільного захисту Камінь-Каширського РУ ГУ ДСНС.
Що з укриттями?
Перевірки укриттів у районі — регулярні. Про це «Нове життя» повідомляло неодноразово. За словами начальниці відділу оборонної роботи РДА Галини Чмух, минулого року їх обстежували щоквартально. Цьогоріч — так само.
У Любешівській громаді — 63 об’єкти фонду захисних споруд, з них 3 — протирадіаційні, інші — найпростіші. Більшість — у школах. Під час навчання стороннім вхід туди заборонено, але в інший час — доступні.
Щоправда, не всі укриття в Любешові відчинені постійно. Для того, аби туди потрапити, потрібно телефонувати за номером, вказаним на дверях.
Натомість укриття в кляшторі — відкрите постійно. Там є лавки, світло, елементарні умови. У центрі селища дістатися туди — лічені хвилини.
Кращий вигляд мають укриття в адмінбудівлі, лікарні та коледжі. Всюди є вказівники. Та головне — бажання людей реагувати на сигнал.
Школа — простір безпеки
Єдине місце, де до сирени ставляться серйозно — заклади освіти.
– Евакуація дітей — чітко відпрацьована. Безпека — понад усе. Із 28 шкіл 25 мають укриття. Найкращі умови — в ліцеях Любешова, Великого Куреня та Березич. Усі дитсадки теж мають укриття або користуються шкільними, —
каже начальник відділу освіти Василь Кух.
У всіх закладах — чіткий алгоритм дій. Після сигналу урок переривається, учнів організовано виводять у безпечне місце.
Сирена і діти
Психологи наголошують: навіть якщо сирена стала звичкою для дорослих, на дітей вона впливає емоційно.
– Діти дуже чутливі. Якщо бачать паніку — панікують самі. Тому важливо зберігати спокій. Наше завдання — допомогти дитині відчути себе у відносній безпеці. Добре працює творчість — вона відволікає, заспокоює, допомагає справлятися зі стресом, —
зазначає Інна Горщарук, консультантка Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?».
І психологи, і рятувальники, і освітяни вкотре наголошують: про власну безпеку маємо дбати самі. Ворог — підступний. Байдужість до сирени може коштувати життя.
Детальний аналіз ситуації – у газеті «Нове життя» за 22 травня 2025 року.
