У житті є люди, які несуть світло тихою, непоказною працею. Такі, що не шукають оплесків, але роками залишають глибокий слід у серцях. Спершу — у дитячих, бо вчили читати, писати й говорити правду. А згодом — у серцях тих, із ким доводиться долати військову стежину.
Саме такою є Світлана Сацик — жінка, яка 35 років присвятила школі, а з початком повномасштабного вторгнення стала військовою медикинею.
Свій педагогічний шлях Світлана Михайлівна розпочинала у школах Залаззя і Хутомира, де пропрацювала один рік. Далі був 34-річний шлях у Седлищенському ліцеї, де вона обіймала посади заступниці директора з навчально-виховної роботи та вчительки початкових класів.
-Мені в роботі найбільше подобаються діти, — каже педагогиня. — Бо вони щирі й чесні. Цікаво відкривати їхні неповторні душі та характери. Адже кожна дитина — це особистість.
Мрію стати військовою Світлана Михайлівна носила давно. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, твердо вирішила, що вже час. Колеги спершу не вірили, що вона таки піде служити, але згодом зрозуміли: рішення остаточне.
Учні засмутилися, але вона залишила їх у надійних руках.
-Коли приїжджаю додому, то обов’язково провідую своїх дітей. А буває, що й вони навідуються до мене, — усміхається захисниця. — Часто пишуть, телефонують, надсилають малюнки. Обмінюємося подарунками й теплими словами. Для мене це — як маленькі місточки додому.
Після проходження ВЛК Світлана Сацик звернулася до рекрутингового центру, де їй запропонували кілька військових посад. Так почався зовсім інший — військовий — етап її життя.
До військової частини вона прийшла без військово-облікової спеціальності, тож почала з базової підготовки.
-Дуже сумнівалася, чи зможу. Спершу було фізично важко, але всі підтримували, — пригадує седлищанка.
Пізніше вона пройшла фахове навчання на бойового медика взводу.
Нині жінка служить у 162-й окремій механізованій бригаді, у медроті, обіймає посаду санітарної інструкторки евакуаційного відділення та проводить заняття з тактичної медицини для військовослужбовців.
-Мені дуже пощастило з колективом. Ми підтримуємо одне одного, ділимося досвідом. Тепер ми — більше, ніж просто друзі.
До слова, чоловік Світлани Сацик також військовослужбовець.
– Ми підтримуємо одне одного, обговорюємо різні ситуації, ділимося досвідом.
Удома на неї чекають діти та онучка, з якими вона тримає щоденний зв’язок:
На війні швидко оголюється людська суть. Особливо там, де жінки приходять у підрозділи й стикаються зі скепсисом.
-Стереотипи є. Але коли ми разом із чоловіками копали окопи, проходили смугу перешкод, тренувалися на рівні — ставлення змінювалося. Командири бачили наш серйозний настрій і відповідальність. Якщо ж вперто йти до своєї мети, то обов’язково буде результат, — каже військовослужбовиця.
Вона, як і всі українці, мріє про мирні речі.
-Коли повернуся, хочу відновити свій квітник. Подорожувати. Завжди хотіла побувати в Олешківських пісках чи на Кінбурнській косі… Але розумію, що зараз це неможливо.
Світлана Сацик ріє побачити Україну і світ. А поки — служить, вчиться й навчає інших рятувати життя.
