Солдат, 110 окрема механізована бригада, житель с. Залаззя.
(16 травня 1988 – 30 липня 2022).
Загинув на Донеччині.
Нелегким було дитинство Володимира. Він – наймолодший у багатодітній родині Тарасюків, де, окрім нього, було ще четверо дітей. Змалку доводилося трудитися, допомагати матері, котра ростила дітей самотужки. Життя голови сімейства обірвалося надто рано. Тож і знав Володя тата – дворічним залишився напівсиротою.
Непосидючим, жвавим та веселим був хлопчик. Таким пам’ятають його і вчителі, коли той навчався у місцевій школі. Серед наставників – і Ростислав Динюк, з яким згодом особливо близько спілкувався Володимир і який із часом й допоможе сім’ї добитися правди, втративши свого воїна.
Коли розпочалася Велика війна, Володимир Тарасюк був серед тих жителів Залаззя, котрі першими прийшли до місцевого старости та заявили: хочу йти служити. Але тоді чоловіка не взяли. Сказали, бути вдома та чекати, коли скажуть з’явитися. І як тільки його прізвище з’явилося у списку для оповіщення, Володимир Степанович поїхав до військкомату. А через кілька днів його мобілізували. Було то у квітні 2022-го.
Потрапив наш земляк із ще двома односельчанами в один із підготовчих центрів. І через деякий час у складі 110 окремої механізованої бригади вирушив на схід, під Авдіївку, в саме пекло війни. Рашисти тоді неабияк штурмували позиції українських захисників. Однак Володимир Тарасюк із побратимами мужньо тримали оборону. Це вже потім рідні дізнаються, що він до останнього стояв на зв’язку. Але попадання було прямим. Шансу врятуватися не було. Як і забрати тіло полеглого воїна.
Однак лише через два роки вдалося через суд офіційно встановити факт смерті жителя Залаззя. До того він вважався безвісти зниклим.
Вічна пам’ять і слава Герою!
