Навіть серед вибухів Артем рятував життя – маленьке, крихке, живе. А тепер ці врятовані життя бережуть його пам’ять.
Вівчарка Гром насторожено зустрічає гостей, які заходять на подвір’я батьківського дому Артема Оласюка із Зарудч. Здається, пес усе ще чекає свого господаря – виглядає знайому постать біля хвіртки, аби, як колись, зірватися з місця, радісно махнути хвостом і кинутися назустріч Артемові.
Він дуже любив тварин. Ще з дитинства тягнувся до них, умів знаходити до кожного підхід, ніби розумів їхню мову. Юнаком мріяв про вівчарку – і мрія здійснилася. Батько підтримав, і в дім прийшов маленький клубочок шерсті, якого Артем назвав Громом. Відтоді вони були нерозлучні: гуляли парком, річковими берегами, знайомими вуличками Зарудч і Любешова.
Тепер тією ж стежкою, де колись ішли поруч син і пес, повільно крокує батько, тримаючи Грома на повідку.
Коли Артему виповнилося лише двадцять, він став до лав захисників України – у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Попрощавшись із батьками й погладивши Грома, хлопець поїхав на війну.
Згодом став офіцером. Телефонував, коли міг – питав, як там удома, що робить його чотирилапий друг.
У нього було лагідне серце – навіть серед війни Артем знаходив місце для доброти. Одного разу на позиціях у Вугледарі кішка принесла кошенят просто в бліндаж. Артем не міг їх там лишити – проніс три кілометри через небезпеку, ховаючи малих за пазухою. Потім у відпустці віз їх додому: одне віддав в Умані, друге – у Луцьку, двох привіз до рідного села. Одну кішечку забрали в Любешів, а інший, знесилений котик залишився з ними. Артем заніс його до ветеринарної клініки, де врятували – і той став ще одним мешканцем дому.
– Гром спершу сердився, гарчав, не приймав того кошеняти, – з гіркою усмішкою згадує батько Артема. – То я й назвав його «Сепар». А потім так потоваришували, що тепер живуть душа в душу. Годували його молоком із пляшечки. Спочатку думали, що він буде сліпим, але виріс гарним і великим котом.
Навіть перебуваючи на фронті, Артем дбав про своїх улюбленців – надсилав батькам корм і нашийники. Він не міг пройти повз жодну тварину на війні – завжди підбирав, годував, грів. І вже мав на фронті ще одного кота з Донеччини, якого також планував привезти додому. Але не встиг…
– Кілька днів йому не вистачило, – кажуть батьки Артема, витираючи сльози. – Тепер біля його пам’ятника стоїть фото, де він із тим котом. А з іншого боку – світлина Артема зі своєю вівчаркою. Коли сина привезли в домовині, Гром вив на подвір’ї, рвався з ланцюга… Напевно, він усе розумів. Йому теж боліло.
Минув рік після загибелі Артема. І тоді до дому прибилася кішка. Не змогли батьки її прогнати – лишили. Спершу вона кусалася, дряпалася, тому тато назвав її «Злюка». У Артема ж на війні був позивний «Злий». Може, це знак.
Тепер у родині Оласюків два коти й пес. Вони – не просто улюбленці. Вони – жива пам’ять. Вони бережуть цей дім, у якому стало тихо. Знають його тишу, що говорить голосом втрати. Знають сльози, які ночами непомітно спадають на світлини, де Артем завжди поруч – або із врятованим котом, або зі своїм вірним Громом.
Тварини теж несуть свою війну
За даними зоозахисних організацій, із початку повномасштабного вторгнення українці прихистили понад 300 тисяч покинутих тварин. Часто це собаки й коти військових, які загинули або не можуть повернутися додому. Десятки благодійних фондів і притулків нині допомагають знайти нові домівки для таких улюбленців або передають їх родинам захисників.
– Вірність тварин вражає, – кажуть волонтери. – Буває, собаки тижнями залишаються біля зруйнованих осель, чекаючи на господаря. Для багатьох родин вони стають єдиною живою ниткою, що поєднує з тими, кого вже немає поруч.
Психологи додають: турбота про улюбленців, які належали загиблим воїнам, допомагає пережити втрату. Це спосіб продовжити зв’язок із близькою людиною, зберегти частинку її тепла й добра. Бо любов – це теж пам’ять. І навіть тоді, коли людину забирає війна, її добро продовжує жити – у тих, кого вона колись врятувала.
Мирослава Струк.
«Матеріал створено у межах участі в конкурсі «Співпростір», за підтримки ГО «Ю-Хартс Україна» та Kormotech».
