Створена у 2021 році сімейна молочна ферма успішно функціонує та, попри всі труднощі, збільшує поголів’я ВРХ. Тепер тут є 22 дійні корівки, стільки ж молодняка та ще кілька биків.
А розпочинали Дороші все три роки тому. Саме тоді й народилося їхнє «Молочне ранчо» завдяки участі в проєкті від ТОВ «УкрМілкІнвест». Але вже давно господарі вийшли на свою незалежну діяльність, до того ж значно розширивши її. Бо ж коли «Нове життя» розповідало про цих наших земляків восени 2021-го, у них нараховувалося сім корівок, дві телички і троє биків. А нині кількість зросла вчетверо. І це попри різні труднощі, котрі неабияк вплинули на роботу єдиних на Любешівщині фермерів.
Особливо їх відчули Микола та Оксана Дороші, коли розпочалася повномасштабна війна.
«Відразу перестав їздити молоковоз. Тому не мали збуту молока. На щастя, потім усе налагодилося з цим», –
пригадує весну 2022 року Микола Петрович. Але як тільки вляглися ці негаразди, з’явилися інші: нестача палива. А землю ж то треба обробляти. Вона не чекає, коли закінчаться довжелезні черги до автозаправок. Тож знову довелося бірківчанам відшуковувати різні шляхи, аби мати бодай кілька літрів соляри. Зверталися до підприємців, до помічників та самих депутатів. Але майже всюди розводили руками, мовляв, нічим підсобити не можемо.
«Тож виходили із ситуації, як тільки могли. З Луцька нам привозили паливо, до того ж за високою ціною купували. Аби тільки могли посіяти хоч трохи», –
долучається до розмови Оксана Михайлівна. Далі почали вимикати світло. А вручну стільки ж корів важко подоїти. Тому фермери підлаштовувалися під графік вимкнень, позичали генератор, потім і власний придбали.
Тож, попри все, працювали, сіяли, обробляли. І, вишуковуючи різні шляхи, Дороші усе розширювали свою діяльність: купували нових корівок, залишали собі народжених теляток.
«На Львівщині купили бика джейсерської породи, чистокровного. То маємо вже своїх теличок від нього. З них корівок утримуватимемо», –
ділиться планами господиня, показуючи молодих «джейсерок», котрі стоять у кошарі неподалік хлівів. Тут, мабуть, вони і зимуватимуть. Бо ж неабиякою проблемою для фермерів є побудова приміщення для худоби. Для того планували взяти земельну ділянку, уже й будматеріалів накупляли. Але так і припадають вони пилом, бо не можна оформити все документально.
«Неподалік від нас є земельна ділянка, ми просили в селищній раді, аби взяти її, змінити цільове призначення. І там могли би побудувати корівник. Але нам усе кажуть, що для цього потрібно чекати розроблення Комплексного плану просторового розвитку громади. Можливо, це буде у 2026 році. Однак худоба є уже зараз, її треба десь тримати. Оці проблеми і стають стримуючим фактором того, що поки що більше не збільшуватимемо поголів’я», –
каже Микола Дорош. А ще додає, що наявному господарству треба мати час лад давати. Бо ж кожен день починається і закінчується у фермерів із догляду худоби.
Вихідні бувають дуже рідко
За роки праці у бірківських господарів виробився чіткий графік, за яким уже машинально виконують усю роботу. Зранку хазяїн дає їсти худобі. Господиня розпочинає доїння.
«То восени-взимку корови запускаються, молока меншає. А влітку то й до двох годин займає, доки подою всіх»,
– розповідає Оксана Михайлівна. Син Арсен – надійний помічник батьків. Він після школи настеляє хліви. А ще постійно допомагає у різних сільськогосподарських роботах, на тракторі працює. Он одного силосу минулого року заклали добрячих дев’ятнадцять ям. А сіна стільки тюків наскладали, що й не злічити. «І я маю теж обов’язки: яйця збираю, лоток для котика міняю», – долучається до розмови маленька Ориська. Вона, за словами мами, влітку ще більша помічниця – теж може вже під’їжджати трактором, коли старші сіно збирають. Тобто до роботи Дороші привчаються змалку. Ось так гуртом і трудяться, в основному самотужки, рідко просячи сторонньої допомоги. Щоправда, інколи, коли особливо гаряча пора в аграріїв, то наймають пастуха. Бо ж і відпасти 22 корівок теж час потрібен.
«Але ми з людьми домовилися, що чергуємося. Ото відпасемо 11 днів, тоді 18 маємо на роботу і знову 11 – за пастухів, потім знов відпочинок», –
каже Микола Петрович, додаючи, що, звісно, добре було би, якби мали власне пасовище, тоді можна було би й електропастуха придбати. Але про це Дороші поки що лише мріють. Бо ж навряд чи вдасться взяти в оренду землю під пасовиська. Он і для обробітку цим фермерам як важко було добитися площі (про це свого часу писало «Нове життя»).
«Люди тривалий час користувалися самозахватами. Тому й не хотіли нам давати ті угіддя. Та й навіть коли вже ми оформили документи, то не всі відразу з цим погодилися. Але ж ми офіційно все зробили, оренду платимо за ці землі», –
ділиться проблемами фермер. Саме тому, через такі земельні перипетії, Дороші минулого року дещо пізніше змогли засіяти орендовані площі. Однак Господь допоміг виростити й зібрати хороший урожай.
А сіють ці господарі чимало різних культур: ячмінь, овес, кукурудзу, просо, гречку, картоплю садять. Усього десь обробляють до 25 гектарів. Тобто стараються, аби мати власний корм для худоби. Лишень взимку докупляють макуху. Та ще торік отримали від держави незначну підтримку – добриво.
«Важко скористатися якимись дотаціями. А якщо їх і одержиш, то стільки звітності треба, що й шкірка вичинки не вартує. На жаль, якось неправильно у нас побудована політика держави щодо підтримки малого агровиробника. А якщо ж не буде сільського господарства – не буде й економіки», –
переконаний Микола Петрович.
Молокопродукція Дорошів смакує любешівцям
Уже рік бірківські фермери двічі на тиждень возять молоко та інші продукти у Любешів. Тож за цей час мають свою базу покупців, котрі із задоволенням купляють смачні вироби. А це ж не лише свіженьке молочко, а й сметана, сир, масло, бринза.
Більше продукції Дороші мають змогу продати влітку. Тоді вистачає і людям, і на молокопереробне підприємство. Коли ж корівки у запуску, молоковоз у Бірки не їздив. А для того, аби не образити всіх постійних покупців, продавали по меншій кількості молока в одні руки.
«Я запропонувала людям: або продаю кільком по три літри молока, а іншим – ніяк, або всім – по півтори. То любешівці всі зголосилися на другий варіант. Особливо ще для них смакує бринза, замовляють», –
розповідає Оксана Михайлівна.
Тож не дивно, що роботи в цієї господині вистачає, особливо у так звані передринкові дні. Тоді, буває, що й до пізньої ночі хазяйка готує продукцію. А зранку поспішає надоїти свіженького молока, щоб завезти для своїх покупців.
Коли ж усе оце встигати? На таке запитання Дороші лише усміхаються. Кажуть, що власна техніка виручає. А ще все якось уже пішло в ритм, звикли до такого способу життя. Так, звісно, бувають моменти, коли опускаються руки, приходить думка все покинути.
«Але потім задумуєшся: а що ж робити далі? На сезон їхати, дітей кидати, матір стареньку? А тут же вдома можна господарювати. Та й ми нарешті вже вийшли на той етап, коли заробляємо якусь копійку. Бо донедавна лише все вкладали у нашу справу, а віддачі не мали. А ще любимо ми свою роботу, своїх корівок», –
підсумовують власники сімейної молочної ферми, котра, до слова, за показниками діяльності входить у двадцятку по Україні.
Наталія Муха.
Фото авторки.
