Так учинив у липні 2022 року Владислав Семенюк із Бірок. Відтоді й боронить Україну на найгарячіших напрямках.
Цього молодого чоловіка добре знають жителі Любешівщини. Адже його разом із Віктором Кухариком із Погулянки називали любешівськими соловейками, котрі чарували своїми голосами земляків та землячок на різних концертах. Так склалося, що уже понад десять років бірківчанин проживає у Луцьку. Спочатку навчався у Волинському ліцеї з посиленою військо-фізичною підготовкою. Опісля продовжив здобувати освіту в луцькому виші, ставши студентом факультету «Музичне мистецтво». Так і проживав в обласному центрі, мав роботу, свої плани та задуми. Але в усі ці мрії внесла корективи війна.
«24 лютого 2022 року я прокинувся від вибухів. Усі ж пам’ятають, як атакувала росія різні міста, Луцьк у тому числі. Довкола панував хаос, люди не знали, що треба робити. Але, зізнаюся чесно, в мене такого не було. Я відразу зателефонував до друзів та розпитав, яка ситуація і як мені піти служити, хоча раніше строковиком не був. Однак мене відговорили, бо в ті дні стояли величезні черги до військкоматів. Ішли люди, котрі мали військовий досвід. А в мене його не було. Тож мене тоді відмовляли, щоб почекав, доки виповниться 27 років», –
пригадує Владислав Семенюк.
Ось тільки те чекання було для нашого земляка дуже нелегким. Він хотів бути корисним своїй країні. Тому попервах взявся волонтерити, активно допомагати рідній сотій бригаді, котра тоді дислокувалася на Волині. А як тільки відзначив своє 27-річчя, відразу на другий день поїхав до Любешова у військкомат, твердо заявивши: «Іду служити».
Бойове хрещення провів у Серебрянському лісі
Так Владислав Семенюк із позивним «Кум» став бійцем сотої бригади територіальної оборони, солдатом-розвідником 55 батальйону. І в кінці березня 2023 року разом із побратимами вирушив у горнило війни – в Серебрянський ліс.
«Ось там ми й побачили, що то таке справжня війна. Перші прильоти. Перші поранення, втрати…» –
притишено каже Владислав, подумки повертаючись у пережите. Саме тоді, перебуваючи біля Кремінної, наш земляк і почав уперше керувати «мавіками». Вистежував ворожі цілі, коригував роботу артилерії. Тобто фах аеророзвідника опановував із самих азів. Хоча тоді й подумати, мабуть, не міг, що саме цей напрямок роботи стане його основним завданням. Бо ж уже невдовзі почав служити у батальйоні безпілотних систем.
«Я відразу зрозумів: це те, що я хотів. Це круто бачити результати своєї праці. Знаєте, як ото колись ігри на комп’ютері, коли ти збиваєш віртуальну ворожу техніку, ворога, а це все – наяву. Можеш коригувати снаряд, аби поцілити прямо туди, куди треба. Так, виконання завдань потребує постійного навчання, бо то весь час щось нове. Але мені це дуже подобається», –
не приховуючи емоцій, розповідає Владислав Семенюк.
Найжахливіше було попереду
У квітні цього року 100 бригаду перекинули на один із найгарячіших воєнних напрямків – під Авдіївку. Які бої тоді точилися за Очеретине, розповідали медіа не лише України, а й світу. І воювали там саме наші волиняни.
«Отоді вже розпочалася гаряча робота. Бувало, що на три доби ми спали максимум по дві години. Бо, випускали по 40-50 дронів удень. Відстежували, аби вони потрапляли прямісінько в ціль», –
розповідає боєць. І додає: тоді росіяни захоплювали території саме людським ресурсом, який абсолютно не шкодують. Бо ж, каже бірківчанин, вони сунули, наче зомбі. «Їх вбиваєш, а ті, що залишаються, навіть поранені, все одно йдуть уперед. Переступають убитих – і лізуть», – розповідає Владислав.
На жаль, сота бригада тоді зазнала втрат. Тож невдовзі ухвалили рішення про її відведення з того пекла. Ось тільки, хоча як сподівалися бійці батальйону безпілотних систем, цей відвід їх не стосувався. Адже використання бойових «пташок» потрібне саме на фронті, а не на відносно мирних територіях. Тож нині прикомандирували до 110 бригади, й наші бійці продовжили виконувати завдання на Покровському напрямку. Аж до тих пір, поки рідна «сотка» не повернулася на фронт. І знову в саме пекло – під Торецьк. Тож уже там командир взводу Владислав Семенюк вправно керує «пташками», аби вони не давали ворогам відпочити.
Пісня буде після Перемоги
Роботи в наших захисників-дронщиків вистачає. Адже цілком справедливо нинішню війну називають саме війною дронів. До того ж, як каже бірківчанин, Україна в цьому має неабияку перевагу, що радує. «Але, звісно, хотілося би ще кращого. Та й людський ресурс потрібен дуже», – лаконічно зазначає наш земляк.
Чи втомився він за весь цей час служби? На це запитання Владислав загадково усміхається. Зізнається, що все-таки бувають моменти втоми, зневіри і навіть відчаю. Але вони швидко минають. Особливо – після хоч рідких, але довгоочікуваних відпусток, розмов і друзями, із рідними.
«Я стараюся постійно бути на зв’язку з мамою. Бодай словечко їй написати. Адже розумію її переживання. А ще побратими не дають падати духом. Ми один одного підтримуємо. Я, як командир взводу, маю бути прикладом своїм хлопцям. Тому стараюся розуміти різні ситуації, їхні переживання. Я краще сам піду, зроблю, що потрібно, якщо бачу, що хлопцям це важко. Ми ж тут всі – одна сім’я. І саме на цій підтримці рідних, волонтерів, друзів, однодумців, співслуживців ми й тримаємося. Тим паче знаємо, що робимо і для чого. Ми звільняємо нашу рідну землю від цих нелюдів, котрі прийшли нас «визволяти» невідомо від кого і від чого. Тому перемога – однозначно за нами. Щоправда, дуже хотілось би, аби вона була якнайшвидше», –
каже Владислав Семенюк.
І ось тоді, коли закінчиться ця проклята війна, можливо, ми знову почуємо красу голосу нашого земляка. Бо ж наразі він поки що перестав співати. «Не на часі. Не до співу. Може, після Перемоги заспіваю. Але й це не точно. Адже надто багато що змінилося, багато пережито», – лаконічно каже мужній захисник України.
Наталія Муха.
Фото з архіву Владислава Семенюка.
Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яку координує Європейський центр свободи преси та медіа. «Голоси України» реалізується у межах ініціативи Ганни Арендт і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини.. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
