Житель Гірок Анатолій Жумік отримав тяжку травму, воюючи з російським окупантом на сході нашої країни, через що, на жаль, не може ходити. Але, попри це, 21-річний чоловік не зламався, знайшов нову мету в своєму житті і твердо до неї йде. Тепер він захищатиме Україну не на фронті, а на світовій спортивній арені, бо ж у складі національної збірної України готується до Паралімпійських ігор 2026.
Буремний лютий 2022-го назавжди змінив життя сім’ї Жуміків. Стати на захист рідної країни вирішили всі троє братів. Найстарший, Максим, що таке війна, знав ще із 2016 року, бо брав участь в АТО. Тому як тільки росія посунула в Україну з різних боків, він відразу вирішив іти служити. Не відстав він нього середульший, Сашко. Таке ж тверде рішення прийняв і наймолодший – Анатолій, котрому на той момент було всього 18. Тож навіть уявити не можна, що пережила їхня мама Ольга Сергіївна в той момент, коли дізналася, що всі троє її синочків вирішили воювати.
«Мама якраз була на той момент у Польщі на заробітках. Коли ж почула про це, відразу приїхала додому. Але вже не застала нас удома. Ми з нею зустрілися дорогою. Зупинився автобус на кілька хвилин, ми обнялися і роз’їхалися в різні сторони», –
пригадує Анатолій.
Війна розкидала братів по різних бригадах, а згодом – по різних фронтах. Наймолодший Жумік потрапив у 100 бригаду, тоді ще територіальної оборони, згодом перейменовану на окрему механізовану. Її бійці навесні 2023-го вирушили на схід, у воєнне пекло, де 10 червня гірківчанин і отримав тяжке поранення.
«Я був при свідомості, все розумів. Але, зізнаюся чесно, досі не знаю, звідки саме прилетіло. Бо там таке діялося! Летіло звідусіль… Врятував мене побратим Микола Романюк із Бихова. Витягнув у відносно безпечне місце. На жаль, через два місяці його самого не стало», –
розповідає переломний день у своєму житті Анатолій Жумік.
А далі були Лиман, Краматорськ, Дніпро, Київ. Операції, лікування, реабілітація. І висновок лікарів: молодий чоловік не зможе ходити.
Від спорту не відмовився
Оптиміст по життю Анатолій взяв себе в руки. Бо ж упевнений: треба ставити собі мету – і впевнено до неї іти.
«Я ще з самого дитинства займався легкою атлетикою. Спочатку коли проживав у Великому Обзирі на Камінь-Каширщині, потім – у Гірках, куди переїхали, коли я йшов до шостого класу. Тому після отриманої травми у мене було дві мети: або я стаю на ноги, або буду в паралімпійській збірній України. Згодом почав наполегливо йти до досягнення другої», –
ділиться гірківчанин.
А сталося те всього лише через два місяці після отримання травми. Під час перебування в реабілітаційному центрі Анатолій познайомився із параспортсменами. А ще доля подарувала йому зустріч із президентом Національного комітету спорту інвалідів України Валерієм Сушкевичем, котрий і запропонував Анатолію серйозно займатися спортивною кар’єрою.
«Щоправда, тоді відразу я відмовився. Бо ж хотів ходити. Але потім таки прийняв пропозицію», –
пригадує наш земляк. Тож він почав займатися лижніми перегонами, хоча, як зізнається, до того ніколи на лижах не катався навіть і до травми.
І його наполегливість та завзяття дуже швидко дали результати. Уже через пів року тренувань Анатолій взяв участь у чемпіонаті України з лижніх перегонів та біатлону. Подолав дистанцію у 7 кілометрів із лижнього спринту, 10 кілометрів – із гонки та 5 – із біатлону. І цим самим відібрався на участь у Паралімпійських іграх, котрі мають відбутися у 2026 році.
Найбільше мріє про головну Перемогу
Улітку Анатолій був в Естонії, де у складі збірної України наполегливо готувався до майбутніх світових змагань. Нині ж поїхав у Фінляндію, де проходить етап Кубка світу. Тренування досить серйозні, тож і забирають майже весь час у параспортсмена. Але, попри це, він завжди знаходить хвилинку, аби вранці та ввечері обов’язково зателефонувати до матері, котра весь цей час є найбільшою підтримкою для сина. А ще, звісно, поговорити з братами, один із яких досі воює. Він, а також колишні бойові побратими частенько розповідають Анатолію про те, що відбувається нині на фронті, як наші вояки не пускають рашистського ворога на українські території. Якою складною є ця боротьба, Анатолій Жумік знає з особистого досвіду. А також через те, що війна принесла ще одне горе в їхню сім’ю. Батько Анатолія Леонід перебуває у статусі зниклого безвісти. Адже він теж, як і сини, став на захист України.
«Він почав ходити до військкомату з перших днів повномасштабного вторгнення. Але його все не брали, бо ж має проблеми із здоров’ям. Однак усе-таки добився свого – пішов служити. На жаль, він не вийшов з бою на території Запорізької області. Так до цього часу нам і не відомо, де він», –
розповідає Анатолій Жумік.
Ось так, із переживаннями за рідних, за свою державу наш земляк активно готується до паралімпійських змагань. Адже твердо переконаний: він має показати там якнайкращі результати, принести славу рідній країні на світовій спортивній арені. Щоправда, зізнається, найбажанішою та найомріянішою для нього є інша Перемога – над рашистським окупантом. І вона обов’язково невдовзі буде, упевнений молодий ветеран цієї війни.
Наталія МУХА.
Фото з архіву Анатолія Жуміка.
