У когось субота – день відпочинку, а в ательє у Любешові цього дня шиють ноші для евакуації поранених. У когось неділя – це тиша й молитва, а для мами загиблого воїна – ще й приготування смаколиків для побратимів сина.
Війна триває вже четвертий рік, і разом із нею живе волонтерство – другий фронт, на якому хтось не втомлюється стояти, а хтось визнає: «сил більше нема».
«Це наш другий фронт»
В одному з ательє Любешова, що діє у приміщенні гуртожитку коледжу, щотижня проводять «волонтерський день». Тоді замість клієнтських замовлень тут шиють аптечки, підсумки, одяг для військових або ноші для евакуації.
– І так уже із 2022 року. Замовлень зараз менше, але коли бачиш фото хлопців з нашими речами на передовій – розумієш, що твоя робота рятує життя, – розповідає власниця ательє Алла Пасевич.
Особливий вимір волонтерства – коли воно стає способом жити після втрати. Рідні загиблих воїнів гуртуються, допомагають фронту й підтримують побратимів своїх синів, чоловіків чи братів.
Голова ГО «Родини Героїв Любешівщини» Галина Остапчук каже:
– Я впевнена, що мій чоловік хотів би, аби я допомагала військовим. Якщо не роблю цього – здається, що зраджую його пам’ять.
Активно волонтерить і молодь. Юна Христина Котик з Прохід роками організовує збори у соцмережах.
– Найчастіше відгукуються ті, чиї рідні зараз на фронті. А хлопцям чекати ніколи – усе потрібно ще «на вчора». І навіть коли важко, саме вони не дозволяють зупинитися, – каже дівчина.
Чому стає важче?
Чимало тих, хто раніше жив волонтерством, тепер визнають: ресурсів не залишилося. Тривала війна виснажує, люди втомлюються жити в постійному стресі.
Волонтерка з Бірок Яна Федько зазначає:
– Останнім часом мало хто долучається до зборів. Люди ніби збайдужіли. Від цього просто опускаються руки.
Є й інші причини: економічні труднощі, звикання до війни, недовіра до організованих зборів. Дехто воліє донатити лише адресно – рідним чи знайомим.
Ще один фактор – відсутність масових акцій.
– Коли в селі були ярмарки, усе розкуповували за кілька хвилин. Просто потрібна людина, яка знову гуртуватиме громаду, – переконана Тетяна Чубарик.
Український феномен – допомагати
За даними Української Волонтерської Служби, 74% українців хоча б раз долучалися до волонтерства після 24 лютого 2022 року. Це унікальний показник навіть у світовому масштабі.
Дослідження ІСАР «Єднання» (2024) показали: більшість допомагають не через «наказ згори», а завдяки самоорганізації. Сусіди, друзі, знайомі з роботи – саме так виникали волонтерські ініціативи, які досі забезпечують до 80% потреб фронту,
Волонтерам теж потрібна підтримка
Про це говорять мало, але ті, хто допомагає іншим, самі потребують опори. Волонтерство – це напруга, виснаження й відповідальність, що часто лягає на плечі поряд із роботою та сім’єю.
На жаль, у Любешівській громаді немає окремих програм підтримки волонтерів. Єдині подібні ініціативи – зустрічі родин Героїв, які теж продовжують допомагати армії.
Психологи наголошують: вигорання – не слабкість. Як військовим потрібен відпочинок і ротація, так і волонтерам необхідний простір для відновлення.
Що далі?
Війна триває, а значить – волонтерство продовжується. Воно змінює форми, але залишається тиловим щитом України.
Чи повернуться ярмарки й концерти? Чи громади створять фонди підтримки волонтерів? Як залучити молодь? Ці питання стають дедалі актуальнішими.
А поки – волонтерство, навіть утомлене й не таке масове, продовжує рятувати. Адже кожне «Дякую, що не забуваєте» від воїна – важливіше за броню. Це знак, що їх чекають. І що вони мають обов’язково повернутися.
Наталія МУХА.
Розширений матеріал на цю тему читайте у номері газети “Нове життя” за 28 серпня 2025 року.
- Цей матеріал було підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)». Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
